Найважче, коли намагаєшся писати про минуле, це не спробувати віднайти знання, віру чи втрачені легенди, не витягати на поверхню ґарґулі і каменярів; а забути світ, який добре знаєш; стерти у сьогоденні все, чого ще не було, все, що існувало, але випало з поля зору чи з розуміння. Як відмовитися від половини всього, що знаєш, щоб не відчувати себе наполовину глухим чи напівсліпим? Як забути запах тютюну, смак шоколаду і червоний колір томатів, як не помічати на всіх столах дірку у формі картоплини?
Коли я була ще малою, телебачення Радіо-Канада транслювало телероман під назвою «Парк відважних», дія якого відбувається в період-між-двома-війнами. Пригадую, мені було нудно дивитися його, однак було ще щось схоже на легку цікавість, як-от віднайти на фото не обличчя знайомого, а якогось із його родичів. Зачіски, одяг, навіть вирази облич, в усьому було щось знайоме: то була епоха, на яку частково припало дитинство мого батька, то ж він досить часто про неї говорив.
Якось, коли ми дивилися телевізор, він мене спитав:
— Думаєш, що люди, які жили між-двома-війнами, знали, що вони живуть між двома війнами?
Я замислилася. Я ніколи не ставила собі такого питання. Тож відповіла навмання:
— Ні...
— А чому?
— Ну-у... Були ж бо люди, які померли перед другою... Або ті, хто народився після першої...
Я викрутилася: ті люди, звісно ж, жили між-двома-війнами, але пережили лише одну із двох. Мене не задовольнила власна відповідь, проте ліпшої не знайшлося.
— І? — наполягав батько.
— ...
— Вони знали, що була одна війна, — продовжив він, — але не могли передбачити, що буде ще й друга, що скажеш?
Легке запаморочення в моїй дитячій голові. Щоб відповісти на це запитання, я мала поставити себе на місце когось іншого, поглянути на світ його очима. Забути все, що я знала, щоб віднайти те незнання, якого в мене просто не могло бути. Можливо, то був перший тест на письменника, який я провалила.
Коли я обдумую ту розмову сьогодні, то мене вражає дещо інше. Причина, з якої я вважала, що люди не усвідомлювали, в якій епосі вони жили, була пов’язана з безпам’ятством: спогад про першу війну мав би стертися в тих, хто її пережив, а тим паче у тих, хто не став її свідком і кому про неї просто розповідали. Мені навіть на мить не спало на думку, що вони просто не могли передбачити другу. Щоб зрозуміти минуле, я, природно, дивилася назад, а потрібно ж було лише звернути погляд (мій погляд чи їхній) уперед.
Споріднене спостереження: ми все ще десь у Середньовіччі. На початку тексту, присвяченому Тесею у своїх «Порівняльних життєписах», приблизно 100 року нашої ери Плутарх пише:
Географи (...) зображають на краях своїх мап невідомі їм країни і ставлять у кількох місцях позначки, що все, що далі, не містить нічого, окрім сухих пустель, в яких повно лютих звірів, непрохідних боліт, морозно-туманної Скитії або льодовитих морів. Так і в цих порівняльних життєписах видатних людей, опісля подорожі у часі й історії, опираючись на відомі факти, що здаються правдивими, ми можемо сказати про попередні віки: далі тільки країна вигадок і монстрів, у якій живуть поети й міфотворці, де ні в чому не маєш певності і ні у що не віриш.
Від цих кількох рядків виникає враження, що читаєш опис тисячного року, як він уявляється нам сьогодні: розмитого легендами і населеного містичними створіннями. Уже за часів Античності минуле сприймалося як епоха мракобісся і забобон. Ці кінці мап, де немає нічого, окрім лютих звірів і непрохідних боліт, цей перегній між світом відомим і невідомим, — він існує не тільки у географічному всесвіті: це такий же кордон, як між сьогодні і позавчора. Фікції і монстри (пара, об’єднана Плутархом) — не лише для невідомих земель, а ще й для народів минулих епох.
Усе ж минуле — скеля, на якій зведені наші будинки, чорнило, яким написані наші книжки. Час від часу, коли відчиняємо двері, зустрічаємося віч-на-віч із фантомом, який вдивляється в нас, — йому страшно так само, як і нам. Усе ж є спосіб — узяти його за руку, вивести його на світло, приготувати йому чашку чаю, якщо, звісно, захоче, сісти перед ним і малювати його доти, доки остання з його тіней не відобразиться на папері. Фантом ризикує зникнути, проте нам залишиться малюнок.
Те ж саме, коли схилитися над чорнильницею і дивитися, як дивляться на олійну пляму, спочатку видно мерехтіння форм і кольорів. Не потрібно закривати очі, а якщо залишатися так досить довго, то проявляться силуети. Ми думаємо, що дивимося самі на себе, як у спотворене дзеркало. Але не відводьте погляду. Ви скоро їх побачите. Вони запросять вас до танцю.