Анна постукала в мої двері за кілька днів до свого одруження. Її, як завжди, супроводжувала гувернантка, та замість того, щоб зайти всередину, зробила порух рукою, наче хотіла її благословити або застерегти, перш ніж піти геть. Була середина ночі. Я подумав, що сплю, ще і зараз я іноді так думаю.
Вона зайшла усміхаючись, і, як звичайно, я повів її до майстерні, яку в цей час заповнювали сутінки. Поряд на мольбертах стояли два портрети; першого я мав віддати завтра вранці. У напівсутінках вона уважно вивчала їх пальцями. Потім сказала, наче я міг не знати:
— За три дні мене віддадуть заміж.
Я глянув, не зронивши й слова. Вона продовжила:
— Я ще ніколи не бачила того, хто стане моїм чоловіком, кажуть, він дуже впливовий і дуже багатий. — Вона додала, щоб уточнити: — Він дуже могутній сеньйор.
Я знову кивнув. Навіть якби він був німим, кривим і горбатим, я все одно ревнував би її до цього чоловіка.
Було незвично бачити її перед двома портретами, на одному вона була спокійною і позувала, на іншому — наче в невидимому штормі. Якоїсь миті я навіть не міг сказати, яка з трьох Анн справжня. Справжня повернулася, уважно подивилася:
— Ви нічого не кажете.
— А що ви хочете від мене почути?
— Настане завтра, і ми вже не побачимося. Чи ви хоч трішки сумуватимете?
Ноги в мене підігнулися, і щоб якось втриматися, я повернувся до неї спиною і підійшов до вікна. У будинках з іншого боку вулиці було темно. На небі роїлися зорі. Я чув, як вона рухає пензлі і фарби на моєму столі. Коли я знову повернувся, вона тримала в руці вуглину.
— Я теж хочу зробити ваш портрет, — сказала вона.
Я запалив свічку, знайшов аркуш і простягнув їй.
Вона сіла на підлогу і попросила мене зробити те саме. Потім, тримаючи вуглину, вона довго мене розглядала.
А далі, замість того, щоб провести кінчиком вуглини по аркушу, вона наблизилася до мене і легенько провела по дугах брів, по переніссю, обвела щоки і вигин підборіддя, поки не намалювала маску ночі на моєму обличчі. Великим пальцем вона стерла лінії в кутиках мого рота, а тоді палець змінили її губи.
Роздягалися ми повільно, в тиші, здивовані, відкривали один одного. Її талія — як у піскового годинника, шовковиста шкіра, мушка під лівою груддю, там, де серце. Ми опустилися, сплутуючи кінцівки, на ковдру, на якій я проводив ночі, мріючи про неї. Після того, як ми підвелися в час, коли згасають зорі, наші тіла залишилися вималюваними у складках простирадл.
По одруженні вона багато разів на тиждень знаходила можливості навідати мене. Вона приходила сміючись, розчервоніла, задихана, вмощувалася біля мене, як пташка, і розповідала, до яких хитрощів вдалася, щоб пояснити свою відсутність: вона має навідати тітку, нужденну сім’ю, хвору подругу, вона йшла на ринок, до торговців тканиною, на месу. Останнє не було власне вигадкою, бо приходила вона до мене в церкву Святої Анни, де я кілька місяців тому погодився переробити хресну дорогу.
Вона сідала поруч, в порожньому нефі, дивилася, як я працюю, і розказувала про своє життя дружини можновладця, яке її розважало, наче вона грала роль у містерії. Я знав, що її чоловік багатий, наївний і гордий. Я не хотів знати про нього більше, бо волів, щоб він залишався тінню на межі моєї свідомості, так, як іноді краєм ока сприймається якась форма, але неможливо визначити, що то таке. Зокрема мені не хотілося уявляти, що вона могла робити з ним те ж саме, що продовжувала робити зі мною, і навіть, хай Господь нам вибачає, у цій церкві.
Днів із десять я її вже не бачив, коли вона з’явилася вранці, ще схвильованіша, ніж завжди.
— Я змогла втекти від цілого сонму кузин — моїх і мого чоловіка, — які гостюють у нас уже кілька днів. Я пішла з ними за компанію, коли вони подалися купувати мережива. Це так їх збудило: мине десь година, перш ніж вони усвідомлять, що мене немає.
Вона поклала голову на моє плече, рука на моєму дублеті. Ми обоє стояли обличчям до Господа нашого, який зігнувся під хрестом, більшим за нього. Впустивши пензля і фарби, я обхопив її. Вона пахла простором і сонцем.
— А що ти робиш, коли мене немає? — спитала вона.
— Працюю.
— А коли не працюєш?
— Сплю.
— А коли не спиш?
— Чекаю на тебе.
І це правда. Моє життя минало у своєрідному вічному очікуванні, та це мене не лякало. Я чекав на неї, як чекають на літо, знаючи, що воно настане і буде погожим.
Іноді вона приносила кілька фруктів чи ще щось, щоб розділити зі мною, іноді книжку, з якої читала уривки мені вголос.