Спершу я здивувався:
— Ти вмієш читати?
— У мого батька немає синів.
У мого ж нас було четверо і ніколи не стачило грошей, щоб прогодувати. Я був молодшим: мене відправили до дядька, брата моєї матері, який був управителем великого обійстя в Турені. Там він мав великий будинок, а ще користувався стайнею і лісом сеньйора, який навідувався туди рідко, віддаючи перевагу війні перед селом. Там я провів частину дитинства, поряд із його синами, які не мали жодної симпатії до мене, за винятком Роберта. Тільки трішки старший за мене, він швидко став моїм захисником і найліпшим другом.
Найчастіше під час відвідин Анна діставала твір, для якого сама створила малюнок і який оздоблювала нитками яскравих кольорів. Цього тижня вона закінчила вишивку, на якій був дракон, що видихає вогонь, і тепер вишивала невеличку сцену, частина якої відбивалася у воді. Під корпусом вітрильника на вкритому островами морі розгортався пейзаж з морськими їжаками і морськими кониками.
Я запитав її, забавляючись, чи хочеться їй інколи зображати те, що вона колись бачила чи зустрічала. Вона усміхнулася.
— Як свята Вероніка і Марія-Магдалина? — Щораз вона була розумнішою за мене. Та я не здавався:
— У святої Вероніки твої очі, а у Марії-Магдалини — твоя усмішка, ти ж знаєш. Мені потрібно дивитися на тебе годинами, перш ніж я зміг би наділити їх обличчям.
Я зірвав з її губ поцілунок. Вона вивільнилася.
— У морських їжаків немає обличчя, на щастя.
Анна провела великим пальцем зі зворотного боку вишивки і поки ще вільного від вишивки полотна. Я бачив, що незважаючи ні на що, вона обмірковує моє запитання. Вона наморщила чоло і стала схожою на дівчинку, якою і мала бути, яка намагається розшифрувати каролінгський мінускул.
— Немає потреби повторювати те, що я вже знаю, — нарешті сказала вона. — Навіщо мені копія?
Багато місяців потому Роберт пояснив мені, що все тут унизу і є копія, бліда підробка Краси, невимовної і справжньої. Але тоді я не міг не здивуватися цьому бажанню Анни жити у світі, населеному єдинорогами і жирафами, аніж просто поряд зі мною.
І як дитя, яке вперше отримало іграшку і хоче впевнитися, що вона справді його і ніхто її не відбиратиме, я почав випробовувати її кохання до мене. Якщо вона не могла прийти впродовж кількох днів, я зустрічав її набурмосеним і дозволяв себе довго вмовляти, перш ніж давав собі волю усміхнутися до неї, хоча моє серце дико калатало.
Коли вона повідомляла, що зможе прийти в четвер, то я казав, що мене не буде, навіть якщо не мав нічого іншого робити цього дня, окрім як думати про неї. Може мені думалося, що рідше мене бачитиме, то більше цінуватиме? А чи мені просто хотілося, щоб вона страждала, як страждав я щоразу, коли вона кидала мене? Я навіть дійшов до того, спонуканий нерозсудливістю впереміш із жорстокістю, що вигадав їй суперницю.
— Я почав працювати над портретом надзвичайно гарної панночки, — сказав я одного дня, коли Анна прийшла пізніше звичайного.
Вона мимохіть здригнулася, але запитала мене рівним голосом:
— Покажеш його мені?
Я скорчив міну.
— Він іще незавершений. Можливо, за кілька тижнів. Мені потрібно зустрітися з нею ще багато разів. Я ще ніколи не зустрічав когось із такою білою шкірою, кольору лілії і троянди.
— Так?
— І губи як кіновар.
Вона дивилася на мене здивовано. Я продовжив, не в змозі зупинитися, відчуваючи злу радість, коли бачив, як її рисами розтікається стурбованість.
— Очі сині, як море, точений профіль.
Анна різко підвелася, я втримав її, щоб поцілувати жорсткіше, ніж звичайно. Вона на мить напружилася, перш ніж повернути мені мій поцілунок, і побігла в бурю.
Вона померла менше ніж за тиждень, від лихоманки, і ніхто, звісно, мене не сповістив. Я продовжував думати про неї, як про живу протягом цілих двох днів, і ці два дні були для мене тортурами. Гадаю, якби мені повідомили одразу, я рушив би шляхом тіней разом із нею. Двічі сходило Сонце, двічі колиска Місяця з’являлася на небі, в мене не залишилося жодного шансу наздогнати її.
Коли повернувся додому, то взяв резеду, марену, сажу, і все разом кинув у вогонь під незворушним поглядом нічного портрета. Пензлі і дошки, які я якраз готував, подалися своєю чергою годувати полум’я. Я жбурнув би у топку й стілець зі столом, якби отвір був достатньо великим. Та жодного вогню не було достатньо. Її портрет я притиснув до грудей. Дерево було холодним і твердим. Це не було вже нею, просто каміння, раковини, коріння і кістки, змелені на порох і змішані з яєчним жовтком, нанесені на те, що колись було деревом, — у вогонь.