— Що?
— Вони не говорять нормандською, пане.
— Он як! Як же тоді ви домовлялися поміж собою, якщо говорите різними говірками?
Хлопець широко відкрив очі, наче таке питання йому ніколи не спадало на думку. Роберт кивнув, і легка усмішка мимовільно торкнула його губи.
— Скажімо, те що Господь відібрав у людей у Вавилоні, — прошелестів він, схиляючи голову, — він повернув цим малим дітям.
На щастя, тоді на Горі перебував один монах, який довго жив в абатстві Альпірсбах, і прибув сюди попрацювати з творами авторів попередніх століть, присвяченими питанням математики. Роберт послав знайти його. Натомість діти продовжували займатися своїми справами. Зала перетворилася на такий собі табір. У одному кутку грали в кості. З іншого вже долинало хропіння. Малий рудань майже не говорив до інших, тоді як вони кидали час від часу на нього погляди, наче щоб упевнитися, що він ще тут.
Брат Аларіш нарешті прийшов, і Роберт перепитав у хлопчика:
— Як тебе звати? — брат Аларіш переклав це мовою дещо рваною, в якій я не розпізнав ні слова.
— Йоган, — відповів хлопчик.
— А звідкіля ти?
Натомість хлопчик лише стенув плечима.
— Він зрозумів запитання? — уточнив Роберт у брата Аларіша, тож той повторив запитання повільніше.
— Він каже, що не знає, — переклав Аларіш, коли хлопець нарешті відповів.
— Він не знає, звідки він прийшов?
— Так він сказав.
Роберт спробував інакше:
— Які міста ти поминув, перш ніж дістався сюди?
— Кілька великих міст і багато сіл. Деколи нам давали поїсти і дозволяли ночувати в повітках на сіні, а то й на кухні біля печі. Іноді нас проганяли. — І ніби для того, щоб приглушити враження від своїх останніх слів, додав: — Але таке траплялося нечасто.
Коли брат переклав, Роберт продовжив:
— Скільки часу ви йшли?
— Дні і ночі. Ми рушили навесні, щоб прийти влітку.
— Звідки ти знав, куди йти?
— Сонце направляло мої кроки.
— А тепер, коли ти прийшов?
— Я хочу поговорити з ангелом, будь ласка.
Опісля вечірньої служби Роберт знайшов мене в моїй келії. Зрештою він виділив мені цей простір, достатній якраз для сінника і вузького вікна після того, як мої сусіди по кімнаті поскаржилися, що я підіймався щогодини і перебивав їм сон. Треба справді погано спати, щоб тебе звинуватили в тому, що заважаєш спати людям, які встають щотри години, щоб іти до молитви. Я лежав на соломі, очі відкриті, голова порожня. Коли побачив, як він входить, то підвівся. Звідкись із ряси Роберт дістав маленьку книжку в потертій палітурці і з закругленими кінцями. Я впізнав томик, який він привіз із нашої подорожі і не показав вікарію. Він відкрив першу сторінку і запитав мене:
— Ти знаєш, що тут написано?
— Я не знаю латини, — відповів я сухо, наче він міг не знати. Я хотів сказати, а може й не хотів казати: «Я не вмію читати».
— Це грецька, — продовжив спокійно Роберт.
Він гортав сторінку за сторінкою, поки не зупинився на одній — із кольоровою мініатюрою.
— Ти зміг би зробити таке? — поцікавився він.
Я вивчав малюнки червоної кіноварі і зеленого смарагду, виконані дещо грубувато і трохи неоковирно, незважаючи на золото, яким вони були обрамлені.
— Я можу зробити ліпше, — відповів я. І це не було марнославством: то було правдою.
Роберт повернув мене до реальності. Вказуючи пальцем на наступну сторінку, на цілий ліс маленьких значків, які вишикувалися під величезною буквицею, він запитав мене:
— А так теж зміг би?
Я в змозі вивести своє ім’я внизу на малюнку чи картині; цього мені завжди було достатньо. Я не вмію ні читати, ні писати, але не вважаю себе гіршим за інших. Із книжок я знаю лише оповідання, що мені читала Анна. Відколи я на Горі, кілька разів навідався до скрипторію у супроводі Роберта, який зумів вразити мене кольоровими мініатюрами і дав можливість торкнутися їх на пергаменті із телячої шкіри. Я розглядав буквицю з певним зацікавленням, як ото розглядають зарості, коли не знають ні назви, ні запаху рослин. Раніше брат Луї категорично відмовився дозволити мені порпатися в бібліотечних книжках, виправдовуючись тим, що вони зроблені не для того, щоб їх замацували руки профанів. Коли Роберт пояснив йому, що мав на думці, з ним прямо напад стався.
— Нізащо!
— Але ж, — продовжив Роберт терпляче, — він добре, якщо не ліпше за нас, монахів, знається на різних чорнилах і пергаментах. І міг би безсумнівно усе це вміння використати, орудуючи пером.
— Я не заперечую, що він може вправно поводитися з пензлем. Та чи подумали ви у своїй мудрості, що він нічого не розуміє у тих істинах, які приховують оці сторінки, адже він не знає навіть першої літери?