Вони говорили про мене, наче мене не було поряд, і, сказати правду, складалося таке враження, що мене дійсно там не було. Цей проект, створений Робертом, не був моїм; заперечення брата Луї мене не зачіпали. Можливо, він мав рацію, ці книжки були надто цінними, і, звісно ж, це був не той скарб, який можна довірити будь-кому. Я дивився на двох білих птахів, які кружляли за вікном. Було неможливо сказати, хто з них кого відганяв, а чи вони виконували своєрідний танок. З іншого боку кімнати до мене долинала їхня розмова, до якої я не дослухався. Мені досить швидко повідомлять, яким буде їхнє рішення.
— І хто може стверджувати, що, навіть якщо вміє дешифрувати наступних двадцять п’ять літер, він розуміє у всій своїй повноті слово святих, а тим паче слово Господа нашого? — відказав Роберт.
Здавалося, брат Луї на мить розгубився.
— І що це, зрештою, міняє? — продовжив Роберт.
— Що це міняє?
Брат Луї трохи затнувся. Я кинув оком у їхньому напрямку. Його щоки зашарілися. Скидалося, що він докладає зусиль, щоб мовити бодай слово, проте йому бракує повітря. Він дійсно докладав зусиль, щоб не дозволити вибухнути своєму гніву.
— Хіба завданням наших ченців є виносити судження про те, що вони копіюють? — продовжив Роберт.
— Ні, звісно.
Червона фарба не сходила з його щік, перекинулася на шию і залишила там цятки на білій шкірі.
— Ви ж не будете стверджувати, що їм трапляється на власний розсуд змінювати хай що там було б, правда ж?
Коли брат Луї почув про таке припущення, з ним стався другий напад.
— Навпаки, потрібно зберігати істину як таку, незмінну, — сказав він притишено. — Передавати її вірно й точно для навчання майбутніх поколінь. І оберігати її від тих, хто недостойний її отримати.
— І хто ж обирає достойних?
Брат Луї підвів очі до неба, чи то як відповідь на питання, а чи як молитва хоч про якусь допомогу.
— Священні тексти мають зберігати Божі люди у святих місцях. Невірні тексти потрібно тримати в тих самих місцях, проте з інших причин: необхідно запобігати розповсюдженню їхнього шкідливого впливу. — Він підніс догори пальця і продовжив так, ніби читав у невидимій книзі: — Перші треба вберегти від недоброзичливців, а другі — від невинних душ.
Роберт перервав потік слів, наче підловив його на чомусь, та коли він почав говорити, то здавалося, що намагається переконати брата Луї, буцім вони згодні один з одним і обидва говорять те ж саме, але різними словами.
— Беззаперечно, — провадив він далі, — оті тексти, які ми маємо оберігати, хто міг би їх краще копіювати, як не той, хто не ризикує підпасти під їхній згубний вплив? А щодо тих, які проголошують божественну правду, то їх потрібно лише переписувати і множити. Не важливо, чи ми німі, чи глухі, а чи сліпі, мусимо робити, якщо маємо трохи вправності в руках. А я не знаю нікого, чиї пальці були би вправнішими, ніж в Елуа.
Зрештою брат Луї відступив. І не тому, що йому забракло доводів, я впевнений, і тим паче не тому, що його переконали аргументи Роберта, я бачив по його очах, що ні. Здається, він зрозумів, що жодні доводи не можуть перемогти, якщо їм протистоїть нерозсудливість.
Назавтра брат Луї приготував для мене робочий стіл у скрипторії, який був того дня порожнім. На його стільницю він поклав два качиних пера, ніж, щоб їх гострити, циркуль, очеретяні писачки, довгу лінійку, срібну голку й шкребок, його рухи були точними і поважними. Після того поставив переді мною чорнильницю, наполовину заповнену чорним чорнилом.
— Сьогодні кольорові вам не знадобляться, — повідомив він, і мені не хотілося йому перечити.
Він пішов і повернувся з пергаментом, укритим уже наполовину стертим текстом.
— Спочатку його варто вичистити, перш ніж можна буде знову використовувати, — зронив він.
Той пергамент я шкріб увесь цей день і ранок наступного, мені вдалося стерти деякі знаки, що залишалися. Проте інші опиралися, тож я переймався, що продовживши терти, нароблю дірок в тонкій шкірі. Брат Луї поклав край моїм сумнівам.
— Так добре.
Я питав себе, як треба писати: нові літери поверх старих і намагатися їх приховати таким чином, а чи у проміжках між рядками напівзниклого, майже примарного тексту. Я вибрав друге рішення. Коли він повернувся, щоб подивитися, куди я дійшов, то скидалося на те, що брат Луї схвалив мій вибір, навіть якщо і не сказав ні слова. Він пішов задоволений, хитнувши головою.
Результат же мене зацікавив, мене, який зовсім не був звичним до писання: виведені чорним чорнилом нові значки чергувалися з майже невидимими рядками, але їхня блідість ще більше підкреслювала їхню присутність. І дійсно, щоб їх виділити, потрібно було приділяти набагато більше уваги, ніж для того, щоб слідкувати за новими рядками, які кидалися в очі. Одні й інші чергувалися таким чином, що обидва тексти, які все ж мали різнитися один від одного, сприймалися як одне ціле.