Статуя архангела для шпиля монастирської церкви Гори не містить нічого, окрім класики: піднятий меч, виставлений наперед щит, Михаїл, прикрашений короною і одягнутий в кольчугу, поставив ногу на щось на зразок великої риби, того самого звіра, який є втіленням зла. Я забула фігури, стерті реалістичністю, тому що вони ніби геть зникають: за плечима у Михаїла розгорнута пара великих золотих крил.
Ми потроху дізнавалися про дітей. Більшості з них було років по десять. Наймолодшому — десь шість чи сім. Перші рушили в дорогу з Німеччини, десь із Тюрингії. Їх кількість поступово зростала, як збільшується снігова куля, коли котиться. Багато хто і гадки не мав, куди прямує. В інших було таке непереборне бажання побачити святого Михаїла, що втекли, незважаючи на заборону батьків. Один з наймолодших із настанням ночі утік через вікно своєї кімнати, щоб приєднатися до ходи. Кажуть, що навіть новонароджений благав матір відпустити його і що вона аж так здивувалася, почувши, як він говорить, що впустила його на землю. Діти йшли зранку до вечора, на захід сонця. Дехто співав:
Більшість не казала нічого.
На схилі дня в скрипторії рідко буває світло. Ми працюємо як тіні серед тіней, капюшони піднято. Іноді я зупиняюся, слухаю скрипіння пір’їн по веле́ні[5], тоненькій телячій шкірі, і намагаюся уявити тих птахів, у яких видерли махові пера, і мертвих телят у коров’ячому череві, щоб ми могли писати на їхній шкірі, і дивуюся, як стільки смертей може вилитися у щось, схоже на життя. Переді мною, на білій поверхні, букви з’являлися одна по одній, як риби, витягнуті з глибини.
Брат Луї і далі стискає губи, коли бачить, як я сідаю до свого столу, щоб узятися за перо, і я достеменно не знаю, чи це знак того, що він незадоволений моєю присутністю у скрипторії, а чи він вважає, що книжка, переписуванням якої я займаюся, не варта того, щоб її копіювали. До того ж правда, що в нього нема вибору і що його несхвального ставлення, без сумніву досить великого, достатньо, щоб огудити нас обох, книжку і мене.
Проте видається, брат Луї звик, що я працюю поряд із ним. Цього ранку він потішив мене однією сторінкою з книжки, на якій було зображено двох тварин із тілами коней і в кожної на лобі по одному рогу, які, як видно, протистояли один одному.
— Я й гадки не мав, що єдинороги билися, — сказав я.
Брат Луї поглянув на мене із сумішшю зневаги і жалю.
— Це не єдинороги, — відказав він, наче йшлося про щось цілком збагненне, — а однороги, масивніші і войовничіші.
А й справді, у тварин була розвинутіша грудна частина, ніж та, що ми зазвичай бачимо в єдинорогів. Та все ж, як він може їх розрізнити? Коли я спитав його про це, зневага зникла з його погляду, залишився тільки жаль:
— Там написано.
На сторінках книжки були зображення усієї сотвореної звірини і не лише: ласки, кити, василіски, кентаври, тхори, каладріуси. Іноді мені здавалося, що я впізнаю тварину чи птаха, брат Луї мене зразу ж виправляв, якщо я помилявся.
Я зупинився на грандіозному зображенні десятків птахів різного розміру й забарвлення, що зібралися біля джерела. Серед зображених із багатьма деталями один із найбільших тримав у дзьобі щось у формі півкола. Брат Луї, коли побачив, що я його розглядаю, повідомив:
— То страус.
— Де це написано? — запитав я цього разу, бо не бачив жодної літери ні на цій сторінці, ані на сусідній.
— Цього не написано. Та в дзьобі він тримає підкову коня. — І, побачивши мій розгублений вигляд, він пояснив: — У страуса, це всім відомо, свинцевий шлунок, і він може ковтати що завгодно, тому його й малюють найчастіше з кінською підковою у дзьобі.
Я підвів очі, замислився. Тобто щоб чути книжки, недостатньо вміти розшифрувати букви, потрібно ще вміти читати те, що ненаписане.
Цього ранку брат Луї запропонував мені буквицю зі старого твору під назвою «Moralla in Job», вказуючи на її особливості.
— Тогочасні монахи мали поважати священні тексти, — прошипів він. — Не те, що нині, коли будь-хто вважає себе копіїстом, міські майстерні переповнені поганими художниками, які влаштовують комедію там, де мають читати Святе Письмо.