Мабуть брат Луї не усвідомлював, що я — один із тих художників, або ж йому було байдуже, чи образить він мене цим.
— Отакі ось винайшли тут, на Горі, коли книжки ще були книжками, а не строкатими розмальовками, — сказав він мені, перш ніж показати велику гарну Р, майже на всю висоту сторінки.
Я дивився на ту Р і не йняв віри.
— Монахи створили свій власний алфавіт?
Він ледве усміхнувся.
— Ні, не сам алфавіт, а спосіб його писати. Так було в деяких районах, так само, як тут, в монастирі. Ці літери — промовляють. Поглянь: контур прямий і об’ємний, — звернув він мою увагу, і воно так і було. — Там багате мереживо, давня традиція монастиря, а ще аканти.
Дивлячись на мою розгублену міну, брат Луї пояснив:
— Стебельця, з яких вибиваються листки, квіти і ягоди, ростуть на великому стеблі. А ще серед цих гілок ховаються живі створіння.
І дійсно, в голові цієї Р був озброєний сокирою чоловік, який погрожував велетенському коту. Той, із розкритою пащею, намагається вкусити листя. Більша частина літери була насиченого синього кольору, оточена червоним і прикрашена зеленим. Деякі деталі було виведено бістром і бузковим, які не кидалися в око і ставали помітними лише за уважного розглядання буквиці. Усе разом було не просто гармонійним, а єдино можливим.
— Хто таке зробив? — поцікавився я захоплено.
Бібліотекар стенув плечима:
— Нам уже невідомо, книзі понад п’ять століть. Цей брат уже давно не з нами, а його ім’я забулося.
— Жодної згадки про нього?
— Ні. Для монаха негоже занадто прив’язуватися до плодів своєї праці. Ти знаєш, про що йдеться в Правилі щодо цього?
І зрозумівши, що розмовляє не з послушником, а з чоловіком, який не розбирається в усьому так добре, як він, процитував по пам’яті:
«Може статися так: брат ремісник вважає себе великим, бо добре робить свою справу. Він вважає, що приносить щось для монастиря. Тоді його відстороняють від цієї роботи».
Я дивився на нього з нерозумінням. І потім спитав:
— Чому, отче, чому його треба позбавляти його роботи, яку він відмінно виконує во славу монастиря?
— Із багатьох причин, кожної з яких достатньо. По-перше, він порушує перше правило: бути смиренним. Ніхто не може вважати, що має сам по собі якусь цінність окрім тої, яка дана йому нашим всемогутнім Господом. А ще тому, що він зраджує обітницю бідності.
Я розумів усе менше й менше, як часто траплялося з тими монахами, які мене заплутували, бажаючи просвітити.
— Але ж цей брат не продає результатів своєї праці... — знову спробував я.
— Ні, але він вважає, що ця робота належить йому особисто, натомість як ніхто не може володіти чимось, що не належить водночас і його братам.
— Навіть талантом.
— Ним — найпередніше. У Правилі не йдеться, що потрібно бути смиренним, а що треба ним стати. А це значить, що щодня потрібно вбивати в собі гординю й уникати причин для її виникнення.
— Тож завжди є що вбивати і чого уникати, — сказав я упівголоса, тож не зрозумів, чи брат Луї не почув моїх слів, а чи просто вирішив пропустити їх повз вуха.
Обережно перегортаючи товсті сторінки, він насолоджувався марґіналіями, які й через п’ять століть не втратили й трішки своєї яскравості. Чернець, який їх зробив, помер, назавжди стертий із пам’яті, а зображення і надалі оживають під поглядом і в руках невідомого брата. Цьому малюнку на сторінці непритаманна гординя, він знав лише колір.
На пляжі, біля підніжжя скелі, двоє дітей розглядають сіру неосяжність, намагаючись визначити, де вдалині закінчується море і починається небо. Межа невидима, вона повсюди. Прийшовши кілька днів тому, вже завтра вони мають піти.
— Та як це, — запитує найменший, уважно вдивляючись у воду, — що ніхто ніколи не бачить отих морських зміїв, про яких розказують моряки?
Його батько був рибалкою і любителем легенд, перш ніж недолуго померти від сифілісу.
— Вони всі тримаються морського берега, щоб заганяти в порожнечу необачні кораблі, — пояснив більшенький.
Малий затремтів.
— А гігантські спрути і морські єдинороги?
— Єдинороги живуть поблизу островів, а спрути, може їх узагалі не існує.
— Ой.
Він хотів побачити отих дивних морських істот, та майже такий же радий уже з того, що може уявити їх, стоячи босоніж у воді, у затінку скелі, шлях до якої тривав сто днів. В її існуванні теж не було певності, аж поки діти не дійшли сюди.
Іноді зовсім не обов’язково вірити, досить просто прямувати вперед.
Вони перетнули країни, поминули міста і села. У найменшого вже не було родини. Того дня, коли він рушив у дорогу, він залишив фермера з дружиною, які погодилися дати йому дах над головою — холодна каша і повний перетягів сінник — в обмін на його працю у полі. Він ніколи про них не згадував, а от корів йому бракувало.