Найстарший насправді був наймолодшим серед братів-головорізів, які жили у місті разом із хворою матір’ю. Він рано навчився красти і брехати. Він теж рушив із легким серцем, коли побачив групу дітей, які йшли у гості до ангела посеред води. Йому завжди хотілося побачити море.
Вони швидко стали друзями, навіть без слів. Великий допомагав малому осилити важкі переходи, малий показував великому їстівне листя. Першого звали Андреас, а другого Казимир. Кілька останніх днів Казимир так кашляв, що іноді мусив зупинятися, щоб перевести подих. Андреас теж зупинявся і тихо молився, бо не знав, чим ще можна зарадити.
Цього вечора малий утратив свідомість, і його зразу ж доправили до лазарету. Через вузьке вікно він намагався побачити статую ангела, а бачив лише хмари, які утворювали зміїв і крилатих коней, щоб умить розпастися і зникнути, а ще в темряві почали крутитися зірки. Йому здавалося, що бачить, як у нічному небі танцюють іскристі риби. Невдовзі, знесилений, він припинив розплющувати очі.
І знову мис Єлизавети, ми проводимо дні на світло-жовтому піску на порожньому пляжі, поруч із островом Ричмонд, контури якого видно з берега. Ця величезна майже дика територія належить одній заможній родині ще з ХІХ століття; там є кілька чудових будинків, корівників і розкиданих тут і там сараїв, поля, прерії й ліси, численні ставки́ і кладовище, якого я ніколи не бачила. Надвечір ми зустрічаємо оленів, кролика, який спостерігає за нами, коли ми поверталися додому, тимчасом як у високій траві блукають цілі сім’ї індиків і фазанів. Дикобраз настовбурчує голки. Ми бачимо, як летять качки і гуси. Ці землі такі ж, якими були сто п’ятдесят років тому, байдужі до нашої присутності. Тварини нас терплять, бо ми не занадто набридливі.
На пляжі ми збираємо піщані долари десятками, маленькі пласкі круглячки з грубими відтисками зірок, які здавалися мені твердими, як залізо, і які я вважала монетами сирен. По коліна у воді я нагинаюся і випростовуюся з мушлею у формі спіралі в руці, більшою за кулак, вимитою, білою і бузковою. Біля пальців ніг гостроверха брунатна мушля трохи переміщується, підіймається і швидко віддаляється, а потім друга, і ще одна. Незабаром їх уже десятки — раків-самітників, які поквапливо втікають у тишу.
Цей довгий пустельний пляж складається з двох частин, розділених початком кам’яної дамби, яка веде на острів, де пасуться вівці. У документі, який нам видали після того, як ми оселилися в орендованому будинку, зазначається, що можна дістатися острова на човні і навіть поставити намет, але там забороняється будь-що збирати і розпалювати багаття; а закінчується він таким приписом: Please, do not harass the sheep[6]. Ці вівці, яких ніхто не повинен домагатися, мають найкращий вигляд на всьому Східному узбережжі.
Байдужа до величезних мушель мідій із фіолетовим відливом всередині перламутру, до мушель розміром з долоню, до низок зелених водоростей, коли я їх показую, моя донька до самозабуття захоплюється знайденим у прижовклій траві малюсіньким прутиком, шерхлим листочком і ще одним. На пляжі вона годинами наповнює і спорожняє своє відерце. Піщинки такі маленькі, як порох, жовтий попіл, місячний пил. Я розумію, що будинок, який я хочу їй подарувати: замок із піску.
Ми дістаємося пляжу в кінці лабіринту, лісу, порізаного вузькими зморшками вибоїстих колій; одна перетинає сосновий бір із запахом розмарину; інша — зарості папороті, через зубчате листя якої пробиваються сонячні леза. А ще — берегом ставка, в якому поміж водяних лілій плавають качки і гуси; далі — через закинутий яблуневий сад, де в сутінках ко́зи хрумкотять яблуками і яблунями. Посеред поля, у високому травостої, знайшов відпочинок човен, нерухомий, звернутий до неба. А далі, в кінці лісового лабіринту, починається вимощена дошками дорога, що йде над трясовиною. Ми прямуємо врівень з качалками рогози серед бабок і під спів цикад, проходимо довгим зеленим тунелем, починаються дюни, дошки здираються вгору і, здається, закінчуються посеред неба. Удалині — море. Там, саме там, я хочу жити.
Коли писала цю фразу, то помилково написала спочатку сказати замість жити, і це також правда.
Слово роман (roman) походить від назви мови роман (roman), похідної від мови ойл, якою говорив народ і яку за Середньовіччя протиставляли латині, мові науки й еліт. Про Бога говорили латиною, а про кохання — мовою роман. То була мова колискових, жартів і таємниць. Вона такою й залишилася.