Про мову роман кажуть, що вона «природна», що наводить на думку про вживану деким мову академічну. Тобто були мови принесені ззовні (грецька, латина за Божим приписом) й інша, внутрішня, яку непотрібно було вчити. Мови, спущені з небес, і мова, яка походить від землі — Адам на івриті означає «глина».
При цьому роман як літературна форма існує лише з XVI століття. Він народився одночасно з Дон Кіхотом. Він міг би тоді ж і померти, і ми не так багато і втратили б, бо такий цей перший роман повний і досконалий. Проте, дивним чином, у цьому першому романі міститься своєрідний міз-ан-абім, оповідання в оповіданні, тому що там ідеться про пригоди старого чоловіка з Ламанчі, який з головою, набитою героїчними подвигами, від надмірного читання лицарських оповідок, зрештою, сам себе уявляє лицарем. Він натягає на голову поржавілого шолома, сідлає сухоребру шкапу і заради блудниці їде воювати з вітряками. Це історія про чоловіка, який повірив у те, про що читав у книжках.
Сервантес і Шекспір ніколи не зустрічалися, але обидва померли 23 квітня 1616 року. Тому 23 квітня вирішили проголосити Міжнародним днем книжки. При цьому забули, що на початку XVI століття Іспанія вже ввела григоріанський календар, а Англія все ще жила за юліанським. Обидва великі письменники, які ніколи не бачилися, дійсно померли одного і того самого числа, але з різницею в тринадцять днів. Це можна було б назвати труднощами перекладу.
Я довго намагалася зрозуміти, чому Монт-Сент-Мішель справив на мене таке сильне враження. Звісно, він прекрасний, неповторний, грандіозний, та чому відкриття його поєдналося в мені з необхідністю, а точніше, можливістю писати? (Саме під час першого приїзду сюди на кишенькові гроші я придбала свого першого записника, сторінки якого заходилася натхненно заповнювати.) Такою я була, коли вперше навідалася до країни книжок. Вона існувала. І я могла там жити.
Я могла б роками досліджувати кілька вуличок у Монт-Сент-Мішель і навіть наблизитися до розуміння таємниці наріжного каменя. Можливо, рішення криється ось тут: знайти той наріжний камінь, розколоти його, щоб заглянути в нього, аж до початку віків. В очікуванні, люди тисячу років тому вирізьбили в граніті мереживо, щоб піднятися до Бога. Інші прийшли до підніжжя храму, щоб будувати своє село, ростити дітей, ховати мерців.
Мені здається, що це місце волає до мене щось, чого я не розумію. Або я жила тут в минулому житті, або ж ще житиму в майбутньому, чи ж бо я маю стати черницею і жити тут ще в цьому, а може була копіїстом, прочанином, конем, який галопує повільніше, ніж хвиля, самітником, збирачем молюсків, просоленим моряком, Матінкою Пулар, єпископом з діркою в черепі, архангелом чи прив’язаним до стовпа биком, — хтозна.
У XV столітті монахами ставали з інших причин, ніж вступають до ордену сьогодні. За тих часів таке рішення мало соціальне, культурне, економічне і політичне підґрунтя, натомість сьогодні воно ґрунтується найпередніше на особистому виборі. Тобто молодші сини в родинах, які знали, що не отримають спадку і чиї старші брати взяли до рук зброю, щоб служити своєму королю, герцогу чи сеньйору, ставали священиками. Окрім усього, це був один із способів жити комфортно, користуватися впливом, іноді значним, і здобути собі місце на небесах, а за потребою і своїй рідні — включно з дружинами і дітьми, позаяк траплялося, що обітниці целібату і бідності сприймалися набагато ширше.
А от причини, з яких рушають на прощу, геть не змінилися: надія і безнадія. Протягом тисячі років ми пускаємося в дорогу, щоб утекти від чогось або знайти щось. (Під чимось варто розуміти як розраду, просвітлення, мир, так і Бога чи себе самого.) Щоб наблизитися до мети, хоч якою далекою і недосяжною вона буде, — тим паче, якщо вона далека і недосяжна. Щоб піддати справжньому випробуванню себе і свою віру, випробування пройденою відстанню, стражданням і холодом. Щоб біль переміг сумнів. Щоб молитися інакше, а не лише губами, щоб усе тіло — зранені ступні, брудні долоні, зморені ноги, серце, що стугонить у грудях, — стали машиною для молитви.
Ми думаємо, що монастирі зводилися у місцях віддалених і важкодоступних, щоб тримати ченців подалі від принад світу і мирських спокус, а що, як це лише одна з незначних причин? Якщо їх будували на крутих піках скель, в глибині печер, виритих на схилі гори, або, як тут, посеред моря, найпередніше щоб випробувати віру прочан? Бо той, хто будує такий храм, зводить не місце — не призначення, а накреслює дорогу, яка веде до нього. Монастир не є метою, як може здатися, а просто пункт, яким позначено половину шляху, бо після того, як прийшов, потрібно й піти (окрім хіба якщо самому стати ченцем або там померти). Треба пройти у зворотному напрямку ті ж перепони, які цього разу стають ризикованішими: до вже відомих небезпек, від крутих підйомів до сипучих пісків, додається нудьга. Дорога вже не нова. Уже не стримує бажання досягти святого місця, воно залишилося позаду. Як залишають Гору?