Пообідньої пори ми спалили у печі два полінця, але мені таки зводило пальці від холоду. Час від часу я підводився, щоб трішки пройтися, стукав ногою об ногу і поплескував долонями, хекав на долоні, які простягав до полум’я, аж поки їх не починало пощипувати, після чого повертався на своє місце. Нас було тільки троє — тих, хто працював у цю холоднечу. Брат Давид, який прибув кілька місяців тому з абатства Поблет, що в країні іспанців, робив нотатки з тим, щоб здійснити переклад, який йому там доручили виконати. Брат Колен же займався переписуванням твору такого древнього, що він ледве не розсипався на пил, коли брат учергове перегорнув сторінку. Відтоді він заквапився, і букви, які виписував на пергаменті, були не такими правильними.
Брат Луї сидів на певній відстані, біля шафи, в якій знаходилися фоліанти і ключ від якої мав лише він, а ще Роберт. Не знаю, чи правильно тримати твори в кімнаті, в якій ми працюємо, та іноді я ніяковію лише від думки, що вони там стоять. Як у склепі, коли знаходишся в оточенні черепів, у мене враження, що за мною спостерігають.
Роберт навідався поцікавитися, як просувається моя робота, і я скористався нагодою, щоб поставити запитання, яке мене тривожить упродовж певного часу і якого я не можу достеменно означити.
— Якось ти сказав, що цей текст Аристарха Самоського не містить нічого важливого про світ, але багато чого про нас... — почав я.
— Я сказав геть інакше.
— Але ж...
— Я сказав, що той факт, що не можна сказати, чи містить він правду, чи брехню, свідчить мало про нього і багато про нас. Свіча не освітлює лише саму себе: вона підкреслює те, що знаходиться біля неї.
— Дуже добре, — продовжив я, налаштований довідатися у нього відповіді на запитання, які сформувалися у моїй голові впродовж усіх тих годин, коли я займався переписуванням творів. — Що ж бо з тією іншою книжкою, що ти показував вікарію Тібо, отією, у якій ідеться про фальшиву прощу Шарлеманя?
У Роберта була та посмішка, яка з’являється щоразу, коли він збирається відповісти на запитання іншим запитанням.
— Як ти можеш стверджувати, що йдеться не про справжню прощу фальшивого Шарлеманя? — спитав він.
— Ото ж бо, що не знаю. Оця книжка, яка навіть не претендує на правдивість, чого вона може навчити нас про світ чи про нас?
Роберт помовчав хвилинку, а потім сказав:
— Про світ як такий, можливо, і небагато. А от про нас... У ній ідеться про одну надзвичайно важливу річ, яка не називається, тому що доказ міститься в ній самій: математики, філософії, навіть віри, — кажучи це, він перехрестився, що не так часто з ним трапляється, і цей жест мене вразив, — людині недостатньо.
Роберт мав рацію, якби від цього залежало моє життя, я не зміг би сказати, що бракувало в його списку знарядь, як реальних, так і божественних. Він відвів погляд, і я подумав, що він і сам не знає відповіді або ж мені її не скаже. І цієї миті він видихнув:
— Нам зовсім недостатньо вивчати, знати і вірити. Нам потрібно ще й вигадувати.
Я поклав перо, коли слухав його, і дивився перед собою на відра, в них спочивали чорнила, для яких змішують порошки, що їх тримають тут, на Горі, в морських мушлях. Ми трохи помовчали, а потім, вказуючи на чорнило, він продовжив:
— Правда ж, воно здається чорним?
Так і було, незважаючи на великі округлі вікна, щойно минав полудень, у великій залі ставало менше світла, і всі чорнила видавалися подібними і темними.
— Лише по тому, як вмочити в нього перо і піднести до пергаменту, то з’являється червоне, смарагдове чи синє, яке від початку містилося в ньому, невидиме в темряві, як із первісної ночі Творець видобув світло, — пояснив Роберт.
Я не втримався від посмішки, коли почув такі роздуми. Треба дійсно бути монахом, щоб віднайти Бога в чорнильниці.
— На жаль, коли забагато пояснюєш, то деякі речі з часом набувають більшої містичності. Те, що збагненно в двадцять, у сорок видається заплутаним і розмитим, наче життя — довга подорож лісом, в якому дорога, спочатку така чітка, потроху стирається, перш ніж розділитися, почати кружляти манівцями й ходити околяса, цілком зникнути, щоби згодом знову з’явитися там, де її ніхто не чекав, цього разу подвійною, її колії поступово віддаляються одна від одної, кожна ділиться на сотню відгалужень, як основні гілки де́рева поділяються на менші, аж до найтонших гілочок, що не витримають і пташки, — і весь цей час світла стає все менше.
Він зупинився, щоб перевести подих. Я дивився на нього, онімілий. Отой похмурий настрій, на нього було геть не схоже, в усякому разі на нього було геть несхожим ділитися ним з кимось у такий спосіб. Та він продовжив голосом, що ламався: