— А може має бути навпаки? Чи не потрібно нам рухатися від невігластва до знання, з мороку до світла?
Він стишив голос майже до шепоту. Здавалося, у цю мить його очі справді втратили властивість сприймати світло, у нього був фіксований погляд сліпця. Я не звичний до таких розмов, за все життя ніхто й ніколи до мене не говорив так. Та я добре знав, що значить жити в обіймах темряви.
— Це ніби маєш вчитися приручати ніч, а не обходитися без світла? — відповів я через хвилю. — Один мій друг якось сказав, що немає іншої таємниці, треба просто залишатися на ногах і рухатися далі.
Ці слова наче висмикнули його із задуми. Він уважно глянув на мене, немов здивувався, що я поряд, і вимучено посміхнувся. Я помітив тіні, що залягли під його очима, та, може, то було лише наслідком того, що день добігав кінця. Він трохи схилився вперед, тримаючи руки на животі, як людина, якій боліло. Дивлячись на пергамент перед собою, на нові рядки поміж рядками старими, я запитував у себе, чи не існує часом від початку часів єдиної книжки, над якою ми всі працюємо і не здогадуємося про це.
Коли Роберт пішов, його кроки по плитах були такими ж легкими, як у птаха.
Цієї ночі ми прокинулися від такої сильної грози, якої я ще ніколи не бачив. Дощ падав суцільною чорною завісою, яку іноді продирали блискавки. Високі, як мури, хвилі билися внизу укріплень, і скрізь чулося завивання вітру. Монахи мовчки молилися в миготінні свічок. І тут блискавка влучила у церкву — її нову частину, ще незавершену, проте жодного камінчика не відколола. Монахи вбачають у тому знак захисту з боку архангела Михаїла, посланця між небом і землею, у храмі, який нарекли його ім’ям. Що до мене, то я не дуже на тому розуміюся. Та все ж збагнув, що я не боюся блискавок; мене тривожить саме дощ, оті тисячі пальців, які гримлять усі разом водночас, а грім є лише їхнім відгомоном. Я не боюся вогню, та на мене наводить страх вода.
Пастушки залишали абатство як зграя горобців. Сюди прийшли маленькі дорослі, а йдуть діти. Можливо, в тому треба вбачати чудо, сотворене ангелом, до якого вони прийшли в гості. Залишилися всього двоє: малий, названий Андреасом, який опікується ще меншим, на ім’я Казимир, який став жертвою лихоманки відтоді, як тут з’явився, і якого поклали до лазарету, де я його майже щодня відвідую.
Хлопчина спав і у сні говорив придуманою мовою, руками й ногами робив рухи, наче плив. Щоразу, коли він скидав ковдру, я накривав його до підборіддя. На кілька хвилин він заспокоювався. Його груди регулярно підіймалися й опускалися. А потім накочувала хвиля, яка змітала на шляху все. Він починав сіпатися, боротися з невидимими монстрами, його чоло вкривалося потом. Я не знаю, чи потрібно його знову заспокоювати. Іноді ночами було невідомо, звідки прийде відпочинок.
Сьогодні, щоб заспокоїти його, я почав тихенько наспівувати колискову, яку, мабуть, чув іще маленьким і яку ніколи до цього не згадував. Половина слів забулася, тож я просто наспівував мелодію. Дитя продовжувало бій, але його рухи сповільнилися. За кілька хвилин він уже й сам підспівував уві сні. Наші два голоси злітали у ніч. Зірки і риби зібралися навколо нас, щоб послухати. Може, то їхній спосіб співати.
Вікарій повернувся вчора, разом із ескортом; він залишиться тут на деякий час, може й до наступного року. Відтоді як надійшло повідомлення про його приїзд, Роберт має стривожений вигляд, і я розумію, що двоє відвідин таких близьких у часі означають, що довіра до керівництва абатством похитнулася і що було вирішено або ж ближче поспостерігати за ним, або ж зібрати проти нього докази.
Опісля полудневої молитви мене покликали до покоїв абата. Палало вогнище, підлогу встеляла суміш із соломи і ароматних трав, що хрустіла під ногами. Вікарій сидів при столі, коли я увійшов, він зробив мені знак сісти навпроти.
— Гадаю, ви знаєте барона де Бурраша.
Не знаю, як він довідався, але дійсно, я навідувався до нього, коли ще працював у майстерні. Він зробив банкет для усіх, хто доклав руку до величезної картини, на якій був зображений він у супроводі дружини і його собак, значне замовлення, яким ми займалися кілька тижнів. То був чоловік, який багато сміявся, голосно розмовляв і їв за двох. Я кивнув.
— Можливо, вам відомо, що він — дуже дорогий друг нашого абата.
Я не знав. Тож обережно промовчав. А він продовжив.
— У барона є дружина, доброчесна і плодовита водночас, яка принесла йому чотирьох дітей.
Я згадав, то була істота з видовженим обличчям, з нещасним виразом на ньому і надзвичайно білими руками. Саме я малював її пальці.