— Але у барона вже певний час є молода протеже, племінниця одного його друга, яка особливо дорогá його серцю. І ми хочемо подарувати йому портрет цієї юної дами. Ми можемо розраховувати на вас?
З його боку то не було справжнім запитанням. І чому він зразу перейшов на «ми»?
— На жаль, боюсь, що ні.
Він узяв карафку з вином, налив дві чарки і поставив одну переді мною. Пряна рідина обпалила горло. Після місяців вживання розведеного водою вина, що дають у рефекторії, в мене ледь не навернулися на очі сльози. Вікарій усміхався з виглядом людини, яка розуміє ваші сум’яття, співчуває, проте не може чимось зарадити.
— Я поцікавився вашою особою, — сказав він, наче зробив мені велику послугу, — і знаю, що ви вже давно не брали до рук пензля, але я також знаю, що ви надзвичайно талановитий портретист. Хіба це не чудова можливість повернутися до вашого мистецтва?
— Не думаю.
— Ясна річ, вашу роботу оплатять.
— Гроші мені майже непотрібні, — зауважив я.
— Так, скажімо, ви ведете життя монаха... Але ж, не зовсім. Розмірене життя і тиша — добрий притулок для збуреного духу. Та ви напевне знаєте, що ваше перебування тут суперечить правилам. Ви не прийняли постриг і навіть не плануєте його приймати; ви гість не абата, а вашого друга Роберта, чиї дії, знаєте, викликають запитання на Горі... Переконаний, що ви не захочете додати йому проблем... Подумайте кілька днів. Ми знову поговоримо післязавтра, — підсумував він і попрощався зі мною.
Я вийшов. Надворі падав дощ, такий же сірий, як і каміння.
Я ніколи не бачив цієї юної особи, ім’я якої Ґертруда. Вікарій очікував, що я, щоб створити портрет, послуговуватимуся мініатюрою з її зображенням і листом із її описом, якого він мені приніс. І він дав мені фарби, пензлі і навіть дерев’яну дошку, на якій я маю її малювати. Він навіть не сумнівався, що я погоджуся.
У листі йшлося, що молода дівчина дуже вродлива, блондинка, з довгою шиєю, високим чолом і ясними очима. На мініатюрі я бачив радше тьмяне обличчя, обрамлене шатеновим волоссям. Шиї не було видно, очі видавалися карими, хоча в листі зазначалося, що вони блакитні. Здавалося, що в посланні і на малюнку зображено двох різних людей; та в тому не було нічого надзвичайного: перше пропонувало сприйняття того, хто писав, а друге — того, хто її малював. Коли нам здається, що говоримо про інших, завжди говоримо про себе самих. А той, хто вважає, що малює церкву чи яблуко, знову таки зображає на папері власне обличчя.
Як в описі, так і на малюнку, ця Ґертруда видавалася мені милою, але дурненькою — якоюсь навіть відразливою: порожньою. Вона безсумнівно згодна на невимовне диво з бароном, який любить накачати власне черевце вином і набити його свининкою. Одна амфора порожня, проте інша, на додачу, повна.
Знаю, думати так про тих, кого малюєш, не можна. Портрет відчуває такі думки. Роберт каже, що лише Бог у своїй безконечній мудрості може судити. Та це сильніше за мене, кожна її риса нагадує мені, що вона не Анна, і в цьому й полягає її провина.
Я почав портрет і закінчив його за кілька днів. Він ні гарний, ані поганий. Мої пальці тримали пензля, наче ніколи й не випускали його. Уже звиклий до рвучкого руху пера, мені майже соромно визнати, що я отримував задоволення від відчуття руху шовку гладенькою дошкою. І навіть запахи фарб були звичними: червоні, сині і жовті — з мого колишнього життя.
На кухні, куди я зайшов за водою і оцтом, яких мені забракло, тривали приготування до Різдва: кролі, цесарки, гуси, поросята, каплуни, щуки, — голови ретельно відділені, тушки розчленовані і порізані на шматки. Голови, тулуби, лапи, ратиці, плавники і хвости викладені на великому дерев’яному столі, в очікуванні поки їх заново з’єднають, щоб дати народження новим істотам. Цю тонку роботу виконував брат Ґаспар, відповідальний за стіл абата. Тоді як монахи по черзі готували їжу на всіх, він займався виключно обслуговуванням вищих чинів абатства і гостей, які потребували особливої уваги.
Біля нього помічники місили тісто і готували ароматизатори відповідно до його вказівок. Пахло маслом, чебрецем, гвоздикою і мускатним горіхом. У великих печах червоніло полум’я, на якому смажили тісно нанизану на довгі шампури — шиї до гузен — птицю. Час від часу прозора краплина пташиного жиру скочувалася вниз і падала у вогонь, де з шипінням зникала.
Брат Ґаспар упевненим рухом узяв поросячу голову і приміряв її до тушки каплуна. Вона повністю підійшла, та, безумовно, саме в тому й полягала проблема: контраст був недостатнім. Питання пропорцій. Ці двоє могли бути кузенами. Він відсунув птицю, взяв великий холодний риб’ячий тулуб, до якого припасував рило, посовав його вперед і назад, як роблять, коли приміряють капелюха. Ґаспар посміхнувся, і в мене було таке відчуття, що порося посміхнулося йому у відповідь, тимчасом як він брав голку з ниткою, щоб обережно зшити рибопорося, з відкритим рилом і розгорнутими плавниками.