Цього Різдвяного вечора монахи вперше служили вечірню в новій церкві, половину якої ще треба було доробити. Стіну, яку звели після того, як завалилася стеля на хорах, і яка роками відділяла їх від нефу, розібрали, і весь простір відкривався повністю, коли проходиш у двері, що ми робили урочисто, довгою вервечкою. Мені на мить перехопило подих: здалося, що я увійшов у кам’яний ліс. Величні колони, що здіймаються догори, чергуються з отворами в небо там, де встановлять вітражі. Наразі, навіть, якщо зводиш очі догори і помічаєш перші білясті дошки нової стелі, яка скидатиметься на кіль перевернутого корабля, враження все ж таке, що наполовину знаходишся надворі. Догори злетів голос:
— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
На що присутні відповіли дружним бурмотінням:
— Амінь.
Вітер із затоки швидко розвіяв слова.
Як виключення, кілька робітників були присутніми на службі, серед них і довготелесий чоловік, майстер, який працює тут кілька останніх років і який знав респонсорії і промовляв їх разом із монахами. Інші чоловіки сиділи позаду і мовчали. Їх було не більше двадцяти, та кількістю вони все ж переважали ченців, які здавалися розчавленими величезним склепінням. І якось раптом ці люди і ці камені перестали здаватися мені не такими вже й міцними; як одні, так і інші, руйнуються, розвалюються і розпадаються, перш ніж підвестися знову.
Вікарій був задоволений картиною, яку я йому приніс. Він хотів дати мені жменю монет, та я відмовився і сказав, що Роберт без сумніву зміг би краще за мене скористатися ними для потреб абатства. З незадоволеним виглядом він поклав динари назад до мішечка і не зронив жодного слова.
Я побачив його аж на вечері, де було накрито розкішний стіл. Вікарій продемонстрував ввічливе схвалення, коли побачив ті тарелі, на яких лежали гібриди, зібрані братом Ґаспаром, і які нагадували тих казкових створінь, якими повнилися береги книжок у бібліотеці. Та все ж дивно, що в монастирях, присвячених Богу і божественному вченню, ховається стільки монстрів, як в їхніх книжках, так і на їхніх тарелях.
Поряд із вікарієм кривив губи брат Максиміліан. Він відмовився торкатися тих неприродних створінь, бо якби Господь хотів у своїй нескінченній мудрості, щоб люди їли півнів із кролячими головами чи карпів із фазанячими хвостами, він помістив би їх в озера і на господарські двори, так пояснив він Роберту, беручи жменю винограду.
Опісля вечері вікарій запросив усіх нас до того місця, яке правило йому за салон. Вогонь уже розпалили, і навколо нього стояли стільці. Брат Луї сів, тільки-но нас запросили сідати, брат Клемент і Роберт залишилися стояти, я наслідував їхній приклад. Вікарій, який зайняв своє місце одночасно з братом Максиміліаном, помітив, що має дивитися вгору, щоб говорити з нами, тож швидко підвівся і почав міряти кроками відстань між вогнем і дверима.
— У вас чудове абатство, — почав він. — Про нього відгукуються, як про диво, проте воно навіть краще.
Брат Луї підтвердив.
— Наша бібліотека наразі одна з найбільших у християнському світі, — сказав він, і було видно, як оте наразі обпекло йому губи.
— Звісно, та я хотів найперше сказати про ваші сади, — продовжив вікарій рівним голосом.
Брат Луї став брунатним, а брат Клемент наче й не чув. Роберт зосереджено дивився на вогонь.
— Тому ми справедливо питаємо себе, — провадив далі вікарій тоном людини, яка себе нічого не питає, тому що знає відповідь на запитання, яке щойно поставила, — може, ліпше деякі з найцінніших ваших творів перевезти до бібліотеки абатства Сент-Уан у Руані.
Брат Луї підскочив, наче осою вжалений. Чарка, яку він тримав у руці, затряслася. Так ось що тут готувалося. Мені захотілося піти забрати того портрета, що я тільки-но віддав цьому негіднику, і кинути його у вогонь. Роберт навіть не обернувся.
— Абатство Сент-Уан могло б ліпше їх зберігати, — продовжив вікарій. — До того ж там є багато ще молодих монахів, які розуміють грецьку, у яких впевнена рука і ясне око. Ви, якщо моя правда, вже втратили половину ваших творів, коли обвалилася північна вежа церкви, а кілька років тому вас ледве не захопили англійці.