Та думаю, що цим спокоєм я завдячую ще й тій рослині, яку дав мені брат Клемент кілька тижнів тому, коли я безцільно блукав стежками саду медичних рослин.
Зайнятий тим, що обрізав кущ, він привітав мене кивком голови, коли я проходив повз нього, а потім нагнувся, щоб узяти з кошика шматочок білого льону, на якому знаходився брунатний порошок впереміш із білими сухими квітками.
— Дрібочку в гарячу воду перед тим, як іти спати, — просто сказав він мені.
Від носовичка йшов нудотний запах.
— Він так погано пахне, бо відганяє погані сни, — додав брат Климент усміхнувшись.
І дійсно, відтоді у мене припинилися кошмари. Проте уві сні я перестав бачити і її, а згадка про неї потроху стирається, наче її тіло почало розкладатися в землі.
Двічі на день Гора стає островом. В інший час — це клапоть суші, погано з’єднаний із континентом, наче він покликаний нагадувати нам, що будь-які зв’язки вразливі й оманливі. У нас ніколи не буває такої самотності чи такої підтримки, якої ми хочемо. Мені це спало на думку сьогодні, коли я повернувся з прогулянки, довшої ніж зазвичай.
При наближенні, село й абатство видаються одним створінням із каменю. Не знаю чому, та щораз, як я дивлюся з боку затоки, то бачу равлика. У селі є тільки одна справжня вулиця, похила, яка веде до абатства; все інше — провулки і трабули, проходи, не ширші за людину, між будинками, наче таємні ходи. Мешканці здебільшого ведуть справи з прочанами, яким пропонують усілякі дрібнички, дах над головою і прихисток. А монахи вгорі воліли б мати справу тільки з Богом.
Цього ранку, під час відпливу, я вийшов через Королівські ворота і зайшов так далеко, що абатство видавалося зовсім маленьким, схожим на замок із піску. Колись мене захоплювали такі явища: те, як об’єкти зменшуються, коли від них віддалятися, спосіб, в який дві прямі лінії, достатньо довгі, стають косими і тяжіють до того, щоб з’єднатися на горизонті. У мене була така вправа, час від часу я виходив у місто, зупинявся де прийдеться і брався малювати те, що там знаходилось, а не те, що думав, що бачу. Ескізи іноді робив однією лінією, навіть не дивлячись. Коли такі вправи набридали, я малював птахів.
На піску затоки якийсь чоловік був зайнятий тим, що разом із донькою збирав мушлі. В обох короткі скребла, їхні рухи точні і вивірені. Дівчинка була ще зовсім юною, майже дитиною, але могла і знаходитися там упродовж століть, зігнута в пошуку молюсків, що сховалися в піску. Вона не була схожою на Анну: висока і тендітна, з волоссям кольору соломи і коричнюватим відтінком шкіри, як у всіх, хто звик бути на сонці. Вона підвела голову і посміхнулася до мене. Мене зачепило, наче вона заговорила зі мною іноземною мовою. Я прискорив ходу. Але та посмішка юної дівчини — жінки — так і залишилася зі мною: перша, яку я помітив упродовж останніх місяців.
На зворотному шляху я скинув чоботи, щоб відчути ступнями холодний пісок. Мені здавалося, що між пальцями ніг я міг відчувати найменші піщинки. У небі крутилися чайки. Раптом уся затока ожила.
Я прискорив крок, тому що море незабаром підніметься, а Роберт попереджав мене сотню разів, що приплив бере в облогу Гору швидше, ніж кінь переходить на галоп. Та вже майже під стінами я помітив маленьку зігнуту хлопчачу постать, яка виструнчилася і побігла до моря. Здавалося, він женеться за чимось білим, що летіло. Я гукнув:
— Обережно! Повернися!
Він був надто далеко і не почув, або ж вирішив не зважати на мене і продовжував бігти, щоб невдовзі зупинитися і нагнутися до піску. Я бачив, як вдалині відблискує вода. Море скоро буде там. Я побіг до хлопчини, якого впізнав: то був компаньйон нашого маленького хворого, який більшу частину дня проводив біля його ліжка. Я знову гукнув, цього разу назвав його на ім’я:
— Андреасе! Поквапся! Потрібно повертатися!
Знову він зігнорував мене. Мені здавалося, що я майже чув шепіт хвиль, які продовжували свій поступ і які незабаром оточать Гору. До того ж хлопчина знаходився в тому місці, де за кілька тижнів до цього загинув один чоловік і де ми щомісяця бачимо застряглих прочан. Іноді вони потребують кількох годин, щоб вибратися з трясовини, що змикається навколо них, і нерідко потім доводиться посилати когось із братів, щоб провести їх лабіринтом із впадин і сипучих пісків, які оточують абатство.
Коли я дістався до Андреаса, він притискав до себе згорток набряклих аркушів, на яких ще вгадувалися кілька проведених чорним чорнилом ліній.