— Давай, повертаймося! — грубо сказав я йому і вхопив за лікоть.
Він вивільнився і знову побіг, прямо в океан. Він зайшов у воду по стегна, щоб спіймати ще один аркуш, що плавав на поверхні. Я подався за ним, занурюючись у крижане море. Вода була каламутною, і ми навіть не могли розгледіти дна, хоча там не було й одного сажня. Я втратив рівновагу й опинився навкарачки у воді, в роті хрустіли пісок і сіль. Я підвівся і зумів знову спіймати його, щоб підтягнути до себе. Цього разу він не пручався.
Усе ще притискаючи аркуші до грудей, Андреас, — рот до самих вух розтягнутий у посмішці, — повідомив мені:
— Я знайшов скарб.
— Бачите, бібліотека — як той сад, — цієї пообідньої пори Роберт намагався пояснити брату Клементу, — щойно припиниш нею опікуватися, і вона помре.
Здається, він ніколи довго не розмовляв із садівником. Чи може той зрозуміти такий образ? Намагаючись донести до нього щось доступніше, він уточнив:
— Книжки існують допоки їх читають і переписують, щоб продовжити їхнє життя в інших місцях, як квіти, з яких падають пелюстки.
Клемент усміхнувся.
— Насправді ж, коли квіти гублять свої пелюстки, значить їхнє життя добігає кінця. А от насіння, яке вони розсіюють з вітром, якраз і сприяє їхньому розмноженню. Та я почув те, що ви хотіли сказати.
Роберт почервонів. Коли думаєш, що звертаєшся до недолугого, сам часто пошиваєшся в дурні. Та в голосі Клемента не було й тіні глузування.
Ми втрьох були в саду. Роберт мав звичку, якщо потребував зібратися з думками, то йшов у підземну церкву або ж на могилу Роберта де Торіні, з яким у нього було одне ім’я, та сьогодні він, мабуть, не знайшов там розради, тож кроки привели його до саду медичних рослин, куди я прийшов, щоб забрати настій для нашого маленького хворого. У цей момент Клемент саме кип’ятив трави, які слугували ліками.
Роберт продовжив, наче говорив сам до себе:
— Бібліотека — серце абатства, без неї Гора стане кладовищем, куди приходять прочани, щоб побачити череп Обера чи торкнутися відбитка ступні Михаїла, а вони обидва такі ж мертві, як і каміння. Недостатньо просто пильно оберігати зачинені книжки з минулих століть, які нам вдалося врятувати, потрібні й нові книжки, а для цього — й нові писці, закохані в мудрість і байдужі до спокус світу. Та монахи й художники зараз є в усіх містах. В університетах уже не розраховують на духовенство. Абатства поволі сповзають у забуття, а наша бібліотека вже кілька століть тихо помирає.
— Вона помирає так довго, що її можна вважати безсмертною, — відказав Клемент, усе ще посміхаючись.
Роберт не відповів. Вони хвилю помовчали. Клемент продовжував кип’ятити трави і квіти. Біля нього викачувався кіт. Як йому вдається завжди залишатися таким чистим і при цьому борсатися в такому бруді? Я дивився поверх наших голів на цю масу каменю, зведеного для того, щоб прихистити людей, чиєю місією було зберігати книжки. І раптом шалена думка пронизала мене: то не твори потребують захисту монахів, то людям потрібні книжки. Ми помремо, а книжки виживуть.
Роберт сів поряд із братом Клементом і взяв дрібку порошку, яку підніс до носа. Очі донизу, Клемент запитав його:
— Ви сильно страждаєте?
Роберт здригнувся і кинув на мене довгий погляд. А потім видихнув:
— У певні дні. — На його губах з’явилася слабка посмішка: — Болиголов трохи притлумлює біль.
Клемент підвів голову.
— Я нічого не казав ані вікарію, ні його помічникам, бо вважав, що таким було б ваше бажання, — нарешті мовив він.
Роберт подякував йому кивком голови. Мені здавило горло, я прочистив його, та все ж не спромігся вимовити ні слова. Цієї миті мій друг скидався на ті зимові квіти, які його оточували: самотні, вразливі і заповзяті.
Якось увечері, перед вечернею, Роберт пішов зі мною до маленького хворого. Андреас уже був там, а ще Клемент, який приніс йому зілля. Ми мовчки приєдналися до них. Андреас зацікавлено глянув на Роберта, повагався мить, а потім спитав:
— Це ви той, хто опікується книжками?
Роберт посміхнувся до нього:
— Можна сказати й так.
Хлопчина дістав десь із-за спини стос, який зібрав на затоці. Аркуші висохли, та навіть на мій погляд було очевидним, що половина тексту втрачена.
— Я знайшов оце.
Роберт насупив брови, простяг руку і переглянув аркуші, які показував йому Андреас.
— Де ти це знайшов?
— У піску.
— Де у піску?
— Біля стін.
Я кивнув головою, щоб підтвердити, що все вірно. Я бачив, як Роберт намагається впізнати текст. Видно було, що він відмовився від цього.