— А ще якісь там були? — запитав він нарешті.
— О, звісно, — відповів хлопчина. — Та я не зміг їх зібрати, приплив забрав із собою все.
Роберт легенько провів рукою по аркушах, наче пестив знайому тварину, а потім повернув стос хлопчині зі словами:
— Вона твоя. Ти врятував її, тепер потурбуйся про неї.
Хлопчина притиснув аркуші до грудей, а потім запитав:
— А чи правда, що вони всі різні?
Роберт звів брови догори. Я стежив за їхньою розмовою неуважно, я дивився на Казимира, він випростався і дихав легко. Клемент переводив погляд із Роберта на хлопчика, який сидів перед ним. Їхня розмова зацікавила його.
— Книжки, — вів далі хлопчина. — Вони всі різні?
— Так і ні, — відповів Роберт. — Є сотні різних книжок, написаних ще за часів Античності, а з тих сотень безсумнівно існують ще десятки копій.
— Їх переписували кілька десятків людей одночасно?
— Ні, не одночасно, — сказав Роберт посміхаючись, — але робили копії і копії з копій у різних місцях, переписували роками, тож сьогодні копія цієї книжки може знаходитися в Москві чи в Константинополі. А може в тебе і єдина.
Хлопчина помовчав хвилю. Він безсумнівно вже чув це слово — Константинополь, звучання якого нагадувало про війни і про гроб Господній.
— Але ж, — продовжив хлопчина, — вони не однакові, якщо їх переписували різні люди у різний час, правда ж?
Я усміхнувся. У мене були такі ж самі думки. На це відповів Клемент:
— Вони не однакові найпередніше тому, — сказав він лагідно, — що їх читали різні люди в різний час.
Хлопчина здивувався, проте не так сильно, як Роберт.
Коли ми кілька хвилин по тому підвелися, щоб іти, Клемент подався за нами. Наші сандалі лунко стукали об холодне каміння. З моря дув вітер, змушував нас ховати руки в кишені, а підборіддя в коміри пальт. Незважаючи на холод, Клемент завів нас в клуатр, де ми ходили і напівголосно продовжували розмову.
— Ви вже чули про того чоловіка, в Німеччині, який знайшов спосіб робити копії книжки, сотню за раз? — запитав він.
Роберт усміхнувся.
— То він вічний?
— Цілком можливо.
Він також усміхнувся, щоб заперечити зміст власних слів.
— Якщо те, що ви кажете, правда, — сказав Роберт, — то він дійсно стане вічним, бо його ім’я знатимуть і через тисячу років.
— Я сьогодні знаю його ім’я: його звати Йоганнес Ґутенберґ. Він простий золотар.
— Люди повсякчас розказують якісь нісенітниці, — мовив Роберт. — Один вихваляється, що зробив літальну машину, інший, що пристрій, який дає змогу рухатися морським дном. То все базікання. Чим той Ґутенберґ від них відрізняється?
— Тим, що він уже зробив те, про що каже.
— А чому ви в тому такий переконаний? — запитав я.
— Я бачив його книжки.
У мене забракло слів, у Роберта теж. Думаю, ніщо стосовно цього загадкового садівника не змогло б його приголомшити більше, навіть якби йому сказали, що це брат Клемент сам винайшов той неймовірний спосіб, його така звістка не надто здивувала б.
— Я власноруч тримав два примірники «Ars minor» — «Малої граматики» Доната, які він видрукував, зовсім однакові, — пояснив Клемент. — Двічі одна й та ж книжка.
— Як йому вдалося?
— За допомогою пристрою, який трохи схожий на виноробний прес. Він вставив туди покриту чорнилом металеву пластинку з вигравіюваним текстом, який потрібно відтворити. Залишається лише покласти зверху аркуш паперу, щоб на ньому віддрукувати текст.
Пояснення було чітким, а процес — обеззброююче простим. Коли заплющував очі, то майже бачив ту машину. Я був певен, що Клемент каже правду.
— Але ж, — запитав я, збурений цікавістю, — знадобилося, думаю, багато місяців, щоб вигравіювати ці пластини, одну за раз? І взяло, мабуть, більше часу, ніж якби просто дали книжку переписувальнику?
— Я неправильно висловився, — продовжив Клемент. — Текст не вигравіюваний. Він складений із багатьох знаків, які можна виймати і міняти місцями граючись, таким чином, що одного набору літер достатньо, щоб зробити всі книжки.
Раптово винахід постав у геть іншому світлі — його значення неможливо переоцінити: всі книжки разом в одному неупорядкованому наборі знаків — усі книжки, які ніколи не напишуть, і всі ті, які ще напишуть, лежать разом, упереміш, під пальцями цього чоловіка, цього німця.
Роберт дивився в морок перед ним і не бачив нічого. Я здогадався, що він намагається визначити, чи ця новина пророкує смерть бібліотеки, чи її відродження. Як жити у світі, в якому книжки робитимуть без участі людини? Безсумнівно, йому не судилося цього знати. Може й на краще.