— І скільки ж існує тих граматик? — спитав він, наче цікавився у того, хто бачив єдинорога, скільки ж у нього було лап. Було їх дві чи тисяча — неважливо.
— Не знаю, — відповів Клемент. — У мене лише одна.
Я подумав, що погано розчув. А потім сказав собі, що брат Клемент знову неясно висловився.
— Ви бачили лише одну? — уточнив Роберт.
— Я бачив дві, — терпляче повторив брат Клемент, — проте в мене тільки одна. Хочете глянути на неї?
У сарайчику посеред городу, поміж насіння, горщиків, лопат і зерна, Клемент ховав справжню бібліотеку: з десяток творів, складених у дерев’яній валізі, обгорнутій льняним полотном.
Він простягнув Роберту невеличкий неприкметний томик. То була граматика Доната. Одна з граматик. Роберт подивився на неї здивовано, а потім передав мені. Сторінки були чистими, а букви ідеально рівними. Коли закрив очі, мені видалося, що зможу здогадатися, які вони, тільки коли торкатимуся до них. Я розплющив повіки — і враження зникло. Поряд зі мною тремтів Роберт. Земля вислизала з-під наших ніг. Ця книжка була монстром, і вона ж була дивом.
Дитина, жертва лихоманки, ще більше тижня залишалася непритомною. Зрештою Андреас теж пішов, забрав із собою свою книжку, проте залишив свою мушлю прочанина другові. Куди мав повертатися — він не знає, але знову мав рухатися.
Я проводжу свої дні і ночі біля ліжка маленького хворого, годую його курячим бульйоном, кладу холодні компреси на його чоло. Брат Клемент приходить тричі на день із паруючою чашкою, в якій плавають трави з гірким запахом. Він лагідним рухом підводить Казимира, дає йому випити відвар, не кажучи й слова повертається до своїх рослин. Іноді з ним навідується його кіт, згортається клубочком біля ніг хлопчика і муркоче. Наступні кілька годин хворий спить спокійніше, і навіть мені вдається стулити повіки більш ніж на кілька хвилин. Коли хлопчик заспокоюється, кіт тихенько йде.
Якось увечері, коли брат Клемент тільки-но увійшов з котом, який слідував за ним по п’ятах, з’явився брат Ґонтьє, озброєний мискою і ножем.
— Що збираєтеся робити, брате мій? — запитав його Клемент чемно.
— Ця дитина не одужає, допоки ми не випустимо погану жовч, яка забруднює йому кров, — відказав Ґонтьє, стаючи на коліна біля ліжка.
Кіт, який там як раз лежав, підвівся, проте не втік. Він задовольнився напівобертом голови до свого господаря, очі напівзакриті.
В одному порусі ми з Клементом стали між лезом і дитям.
— Дуже добре, що ви піклуєтеся про його здоров’я, ви такий зайнятий, — мовив Клемент. — Та я переконаний, на вас чекають важливіші справи.
Промовляючи ці слова, він і на йоту не зрушив з місця.
— Я напевне знаю, що ви думаєте, буцім зможете його вилікувати вашими травами, — відказав Ґонтьє, поглядаючи на миску з залишками золотавої рідини на дні, — але настав час для справжнього лікування, яке візьметься за саму причину хвороби.
— Він спить, — продовжив Клемент. — Гадаю, буде ліпше, якщо він відпочине.
— Опісля він спатиме ще ліпше, — відказав Ґонтьє, намагаючись обійти Клемента. Садівник залишався непорушним, як камінь. — Ах так? Ви дасте мені це зробити! — зрештою вигукнув Ґонтьє, виходячи з себе, а кіт відповів йому шипінням.
— Боюсь, що ні, — спокійно зауважив Клемент.
Я усміхався. Брат Ґонтьє тупав ногами, бризкав на всі боки слиною, обіцяв повідомити Роберта про таку неповагу і зрештою пішов з порожньою мискою і чистим ножем у руках. Казимир і далі спав, дихаючи неглибоко і рвучко. Він скинув баранячу шкіру, якою ми його накрили. Я натягнув її йому по груди, які підіймалися і опускалися у ритмі його рвучкого дихання.
Брат Клемент пішов опісля того, як стиснув мої обидві руки, наче довіряв мені нашого маленького хворого. Кіт знову скрутився клубочком біля ніг хлопчика. Я сів біля нього на холодний камінь і підняв із землі жмуток соломи, що випав з його матраца, покрутив його між пальцями, перш ніж почав заплітати. Увесь цей час я не зводив очей із його охлялого обличчя. Було видно, як снують з боку в бік його зіниці під майже прозорими повіками. Хлопчик спав, як маленький песик, здригався й сіпався.
Я крутив і м’яв солому поміж долонь, зав’язував її, вплітав непокірні соломинки, стягував до купи стебла, поки не з’явилася золотава птаха з колючими крилами, яку я поклав біля голови хлопчика, між його шиєю і щічкою. Її присутність наче заспокоювала його, дихання сповільнилося, він почав дихати глибше.
Казимир і далі марив, але він літав уві сні.