Спираючись ліктями на бійницю, на нижчих рівнях я помічаю монахів. Змушені жити серед старих каменів, вони стали схожими на них; у більшості висушені руки, сіра шкіра і холодні очі. Впродовж століть в абатстві знаходила прихисток одна з найзначущіших бібліотек континенту і скрипторій, в якому робили переклади з грецької й арабської, однак сьогодні вона не інакше як тінь самої себе. Саме Роберт і зауважив цю сумну дійсність. Знання згубилося, любов до праці, до книжок — рух у зворотному напрямку: спочатку перестали любити книжки, потім уже й робота нікого насправді не цікавила, і знання зникло. Копіїсти виконували роботу швидко, неточно і грубо, як виконують безрадісні завдання. Книжки перестали бути скарбом.
Коли дивитися так згори, то всі монахи схожі у своїх коричневих рясах, з німбом тонзури на маківці. Вони маленькі і взаємозамінні. Чи Господь теж так бачить людей? Бог або птаха? І якщо мені вдається їх розрізняти, то лише за тінями біля ніг, за рухами яких я можу слідкувати, тимчасом як рухи чоловіків від мене втікають. Цікава заміна. Ця тінь, до якої кожен прив’язаний, як пес до свого господаря, видається мені раптом якимось згубним пророцтвом. То смерть там, пригорнулася до наших ніг під полуденним сонцем і терпеливо чекає, коли ми теж з’єднаємося з землею.
Люди можуть воювати, йти на прощу, орати землю чи зводити собори, та кожен їхній жест повторює мовчазний близнюк. Ні ченці, ні солдати, ні принци, ані прокажені і гадки не мають, що весь цей час виконують танець із власною смертю.
Я попросив дозволу відвідати склеп, куди й відвів мене брат Максиміліан. Опісля спуску численними сходовими маршами, причому останні були витесані власне у скелі, потрібно було штовхнути важку стулку дверей, яка зачинилася за нами, наче закрила вхід до могили. У зануреній у темряву залі пахло вогкістю, мохом і пліснявою. Не було ніякого іншого світла, окрім пломінців наших свічок, що тремтіли на протязі, який узявся не знати звідки, і окреслювали кружала жовтого світла на пальцях і обличчях, а коли досягали стін, то золото, мідь, бронза потроху темнішали — аж поки не ставали кольору чорного шовку.
На кам’яних плитах лежали десятки ретельно укладених черепів, наче ріпа в погребі на зиму. Плечові, гомілкові й стегнові кістки лежали купами внизу. Коли розглядав їх, мав відчуття водночас дивне і звичне, як тоді, коли занурюєш свій погляд в очі кота. Та не можна навідати мертвих, щоб потім — після повернення до живих — не сплатити за це. Тепер я вже не можу дивитися на старця і не помічати кістки під шкірою, очниці й дірку носа.
Святі реліквії зберігають в іншому місці. А в цих кістяках немає нічого надзвичайного. Усі вони належали чоловікам, тому що селяни і селянки поховані трохи нижче, на малесенькому кладовищі. Розглядаючи найближчі черепи, я все ж помітив кілька, які були набагато меншими. Послушники спали тим же сном, що й усі інші.
Опісля мого прибуття, перші дні я лежав, піднімався лише двічі на день, щоб поїсти і полегшити потреби, роблячи те й інше однаково байдуже. Через тиждень до мене навідався Роберт. Мабуть це було пізнього ранку. Полудень ще не пробили.
Він мовив до мене отим тільки йому притаманним спокійним і беззаперечним тоном:
— Я хочу, щоб ти відвідав службу.
— Чому?
Я хотів сказати: «З чого б це?».
— Тому що добре, коли дні підкоряються ритму святих годин, навіть для тих, хто не присягав присвятити себе Господу.
А оскільки я не відповідав, він продовжив, і в його голосі заледве, та все ж чулося знущання:
— А ще тому, що я боюся, що скоро тебе просто не вдасться підняти з твоїх пелюшок, а в мене немає жодного бажання носити тебе як дитину.
Ці ченці вшановують Бога сім разів на день, і один із цих разів — уже глупої ночі. Роберт наполіг, щоб я був присутнім на щонайменше двох службах, з того часу я виконую цей обов’язок.
У ці місяці меси правилися в старій підземній церкві. Після того, як завалилися хори абатської церкви, — вже тридцять років минуло, — ченці просто заклали арку і звели стіну між трансептом і хорами, щоб можна було і далі правити месу. Знадобилися місяці, щоб розібрати завал і прибрати уламки, оцінити збитки, укріпити структуру, щоб уникнути нових руйнувань; роки на те, щоб підготувати плани і зібрати необхідні для виконання робіт кошти, вибрати майстра. Увесь цей час хори було накрито дерев’яними дошками, з них вийшов тимчасовий дах, та все ж вони потерпали від примх природи. Та й сьогодні дощі — не такий уже й виняток. Птахи звили там гнізда, а ще, без сумніву, між балками і підпорками завелися різні шкідники. Під хорами обладнали залу, в якій здіймаються великі стовпи, що мають підтримувати ще вищу і ще величнішу конструкцію, якщо вірити Роберту. Самі роботи з відновлення почалися майже одразу, і монахи перенесли свої служби під землю доти, доки успішно не завершаться найбільші з них. Зараз на будівництві зайнято близько двадцяти робітників зранку до вечора, але у решті абатства їхньої присутності не видає ніщо. Більшість із них замешкують у селищі, деякі — вже роками. Коли я запитав Роберта, коли буде завершено нову церкву, він відповів з таким виглядом, наче він сам аж ніяк не сприймає власні слова серйозно: