Під час нашої подорожі мені й на думку не спадало спитати про місце, яке належить Роберту на Горі, не переймався я цим і в перші тижні, проведені як в тумані, який тільки-но почав розсіюватися. У ті нечасті рази, коли я навідувався до рефекторії, він іноді їв за довгим столом, за яким сиділа більшість братів, а іноді був у компанії кількох інших за меншим столом, встановленим на невеликому підвищенні. Зазвичай монахи засвідчували йому свою повагу і шанобливе ставлення, і я вважав, що роблять вони так через його ерудицію і природний авторитет. Він завжди був таким, навіть коли ми були ще дітьми, він здавався старшеньким.
Тільки вчора я надумав спитати в нього, згоден, досить незграбно:
— Тут, в абатстві, ти правиш?
— Тут править лише Господь.
Роберт умів давати смішні відповіді ще з часу нашого дитинства. Така його манера відповідати на запитання, не даючи відповіді; або, точніше, не відповідати, навіть коли дає відповідь. Я вже давно перестав на це ображатися. Я радше навчився відказувати уточнюючим запитанням, так, щоб він не міг ухилитися.
То ж я почав спочатку:
— Ти ним опікуєшся?
— Опікуються ним усі монахи, у кожного своя функція і своє завдання.
Я довго думав, що він робив так зовсім не з метою мене підловити, а скоріш тому, що вважав мої питання марними. Зрештою я зрозумів, що він поводився таким чином не лише зі мною, а все тому, що він не завдавав собі клопоту здогадуватися про наміри того, з ким спілкувався. Іноді це дратувало, іноді втомлювало, та я мусив уточнювати свою думку таким чином, про який ніколи раніше навіть не думав, а іноді навіть створювати ідеї, протилежні тим, які хотів виголосити спочатку.
— Ти тут абат? — знову почав я.
Зазвичай із третьої спроби мені вдавалось отримати бажану відповідь.
— Ні. Ім’я його Ґійом Естутвіль, і замешкує він у Римі. Моїм обов’язком є щоденне управління абатством.
Сказано це було без усякого вихвалянням, просто ствердним тоном.
Роберт зовсім не був гурманом, він наказує щось приготувати, тільки коли бувають високоповажні гості чи вікарії або сам головний абат, який ще так і не відвідав храму, котрим опікується. В інший час він задовольняється тим же рагу, що й усі, і трохи меншою кількістю вина. Щодо мене, то іноді я обідаю за його столом, якщо немає поважних відвідувачів, а іноді поряд із мовчазними монахами.
У рефекторії панує розсіяне світло, видається, наче його випромінюють стіни. Бо коли сидиш, то не бачиш більше одного чи двох розташованих високо, в глибині стін вузьких вікон, які рівномірно пропускають день. Усі ченці різні під своїми тонзурами і нудними рясами, але тому, що вони ніколи не знімають ні одне, ні інше, вони видаються мені схожими, як варіація однієї єдиної особи: збірка ескізів, на яких один і той самий чоловік, але під різними кутами, за різного освітлення і в різні періоди життя.
Я так і зауважив Робертові, який мені відповів:
— Їхні очі звернуті до неба, їхні ноги в пилюці. А живіт у них знаходиться якраз посередині.
І сам звів очі до неба, наче просив у нього вибачення або закликав когось у свідки.
Мені подобається думати, що впродовж століть усі ці послідовно зведені на Горі церкви будувалися майстрами з однієї лінії. Від батька до сина вони були будівничими собору — одного й того ж, ніколи не завершеного, який не перестає збільшуватися, горіти, ставати ще вищим, незрівняним, монументальним і вразливим.
Перший із родини, перш ніж почав тесати каміння, був пастухом. Він як ніхто знав затоку, бо за будь-якої погоди ходив по ній серед бекаючих отар. Він знав кожну її хитрість і пастку, мілину й западину, здатну проковтнути чоловіка з конем, припливи, що насуваються галопом, густий туман, в якому почуваєшся як серед ночі на цвинтарі. Затока навчила його обережності, а від вівці він перейняв мистецтво ставити ногу туди, куди потрібно. Йому ще довго їх не вистачало, їхнього теплого запаху і їхніх синіх, як терен, зіниць, а часом майже чорних. Він думав про них, перш ніж заснути, і бачив круговерть іскор під своїми повіками.
Працюючи в підвішеному стані між небом і землею, другий із них відкрив для себе, що любить цих чоловіків, особливо, коли дивиться на них здалеку. Та тільки-но він спускався, йому в очі кидалася убогість їхніх страв. Зі свого ж місця на висоті він залюбки уявляв їх такими, якими хотів уявляти. Саме для цих чоловіків, маленьких і без обличчя, він споруджував церкву посеред неба.