Тепер же Велина вслухалась у м'який, рокітливий голос боярині, чула зовсім інакший його дзвін — ніби десь дзвеніла криця. Вдивлялась у мармурово-смагле лице, в гнучкі ще свіжі вуста і бачила за ними кам'яну впертість, зміїне сичання. Нарешті вловила думку, задля чого ж бояриня-велеможиця об'явилась в її убогій хатині. Син Чуриня! Він у неї і добрий, і мудрий, та немає в нього ніякої впертости й навіть бажання дертися до влади. І це той Чуриня, вітець якого Олег! Усі те знають у Вишгороді, а найперше витязь Свенельд. Отож, коли б добра чародіїця зняла з нього оту лагідність, а додала б жадання й силу бути велеможцем.
Велина стрепенулась. О, така лагідна, така турботлива мати вийшла з гордої боярині! Либонь, чи не вона колись підсунула княгині отруту? Як і Щербилові?.. О, бояриня багато чого може робити, та не може робити одного — добра людям. І тепер те зло, яке вона колись принесла іншим, повертається на неї і на її рід — за обичаєм і поконами Неба. Так воно й має бути. А поки Велина розмірковувала про це, бояриня кинула слова:
— Мій же Чуриня ліпший від того лютого Свенельдича. А бач, той повісив уже й гривну боярську, і терем свій ставить на Княжій Горі, — заздрість чорною судомою звела їй щелепи й горло.
Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня завершила свою балачку:
— Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього мужність і розмисл державний.
— У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.
— Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий. А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати його державу. А ти довіку будеш вшанована.
От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх,тому й принижується перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину? Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання. Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш, що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.
— Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я учу добру. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх, щоб недолужця зробити державцем! Повір...
Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зустріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття. Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпляючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила на подвір'я.
Більше ніколи не бачила її Велина. Зате частіше почала згадувати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм рідним.
Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті. Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, побільшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх викрутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї, без заздрощів, щиро розділити його радість...:
Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив. Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоловік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом, яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не навчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній, окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма взяла собі іншого сина, простого хлопця.
Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і Мстишею з'явились у деревській землі на полюдді. Могута не захотів їхати до Свенельдича знайомитись: хтозна, як той бояринчик зустріне свого названого брата, чи не приб'є мечем. Тож молотив снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіжжя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і діти, й худоба.
І раптом у нього на подвір'ї зацокали копита, загули гультяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне воєводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла. Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його самого.
— Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд своє полюддя збирає! — гукали йому.
Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:
— Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.
— Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир. Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!
— Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе звіз до погосту.
— Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий молодик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся, оглядаючи подвір'я.
На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки, заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили комору, витягли міхи із зерном, торби із в'яленим м'ясом і засоленим на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв, віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його життя.
Раптом Улада підскочила до безвусого боярина й упала перед ним на коліна:
— Бояринчику лагідний та добрий! Не забирай добра з двору... З чим же будемо зиму зимувати? Діток чим годуватимемо? Не вели тягти з комори! — вона перехопила повітря і враз зашепотіла: — Муж мій Могута є твій названий брат. Бо мати у вас єдина — наша добра відунка Велина. Зглянься ж... змилуйся ж... діти...
Молодик з боярською гривною крутнув навколо неї коня.
— Який ще такий названий братець у мене? Отой, що віє зерно?
— Та він, він же, Могута мій. Він і є названим сином Велини. Всі люди її шанують. І в Київ кликали — зцілила воєводу від отрути. Хіба ж не чув? — обнадійливо лепетала, посміхаючись крізь сльози, бідна Улада. Навіть почала заспокоюватись, долонями змітала сльози зі щік.
Молодий бояринчик зареготав. То в нього мати відунка? Суцільні дива у цій землі!
— А нехай-но та відьма почаклує мені,— зажадав, ре-гочучи.— Може, це та сама, що колись його за поли тягла? А Могутило — це отой, що все віє? Тю! Чи не захоче він помірятися зі мною силою? — реготав Свенельдич, аж за боки брався.
Могутило, почувши такі зухвалі слова, кинув із серцем решето на рядно, повагом підійшов до Свенельдича.
— Чим хочеш мірятися — мечем чи списом?
— Мечем! — крикнув Свенельдич, бо знав, що у простолюдинів мечів немає. У них лише рала, та плуги, та серпи й коси, ну ще хіба яке ратище знайдеться. Ото й усе оруддя. Але Могутило вскочив у сіни — і за мить уже стояв перед ним з мечем в руках. Відточений, тонколезий, він сліпуче блиснув холодним блиском в осінніх променях сонця.
— Овва! Це не руський меч. Дамаський! Де взяв?
— Ти злазь з коня. Либонь, хотів зі мною силою мірятися,— розсердився Могутило й тріпнув розсипчастим білим волоссям.— Ану злазь!
Свенельдич, відчувши впевненість у голосі Могути й забачивши оту його рішучість, притиснув коліна до спини коня й заверещав до своїх мечників: