— Я тебе, відьмо, не боюсь. Гей, дружино! Чатарі! Сюди!
— Тут немає ні твоєї дружини, ні твоїх чатарів, княже. Тут, навколо твоїх саней, народ деревлянський. Ти в нашому таборі.
— Брехня! — закричав перелякано Ігор і відчув, як холод страху входить в його пальці, в серце, в мозок. Його сива кучерява борідка затряслась, жовтаві рисячі очі побіліли...
— Княже, кажу тобі востаннє. Зумій послухати голос своєї душі. Не будь поспішливим у гніві. Іди геть із нашої землі.
— Ти відьма, я знаю. Але я тебе не боюсь! — князь забився в куток у своїх санях і, як старий сивий вовчисько, шкірив жовті з'їдені зубія. Страх давив його думку. Страх перед цієї жінкою, перед її спокоєм і правдою. Жодного іншого відчуття у нього не було. Через те почав кричати знову: — Згинь, відьмо! Я накажу спалити тебе на вогнищі! Я не боюсь, не боюсь тебе!..
— Ти правду мовиш, мене боятись не треба. Я тобі жадаю добра. А ти його не хочеш взяти, — мовила Велина.
Таки ж бездарний і безрадний цей князь — жодного покаяння, жодного поруху мислі!.. Цей володар не по закону,— силою тільки жив і володів землями й людьми. І жив та володів нерозважливо, бо не вмів ні кермувати, ні думати про державу. Тож не вміє з гідністю і померти. Одне лише жадання виповнювало його завжди — загребти чуже. Звідки в такого мужа з'явиться людська гідність?
Хтось відкинув висяче рядно над влазом і просунув до них голову.
— Велино, залиш умовляти його. Князь не хоче себе рятувати. Хай прийме своє...
— Твоя правда, Могуто. Жаль витрачати на нього слова...
Волхвиня висунулась через влаз і зникла.
Ігор залишився сам. І ось тоді його охопив звірячий страх. Якимось краєм думки відчув, що його час настав. Час розплати за все. Бо й доля має свій терпець, який інколи вривається.
Знову хтось відкинув рядно, і голос Могути різко сказав:
— Виходь-но, княже!
— Куди? — Ігор тремтів усім тілом, як у пропасниці.— Я нікуди не піду звідси! — заверещав, як пійманий злодій. Смішно було згадувати, що цей князь називався великим володарем. Звичайний боягузливий злодій, шкідливий вовчисько, який бризкав лютою слиною на своїх ловців.
— Гаразд, сиди. Ми тебе й так заберемо! — засміявся Могута. І тут князь Ігор відчув, що його намет ворухнувся, зрушив з місця і посунувся. Під полоззями саней зашурхотів сніжок. Його кудись тягли. О, так, певно ж у такий спосіб його вночі й викрали, випрягши коней, коли після медухи він і його чатарі-охоронці завалились спати.
Нарешті сани спинились. До намету влізло кілька молодиків, мовчки всунули в його рот ганчірку, скрутили сирицею руки за спиною і витягли на сніг.
Князь лежав просто неба. Над ним шуміли пружинистим віттям три берези. Сіріло й ворушилось білими хмарами низьке, похмуре небо. Легенький сніжок кружляв над землею і припорошував сиві кучері, й вуса, і бороду, і одяг старого князя, ніби то спускалась на нього пороша вічности.
— Ану-мо, нагніть оті дві берези! — почув князь оклик того, кого називали Могутою.
Щось дивне надумали ці лісові мужі. Справді, чому не послухався умовлянь тієї відьми? Чому було не повернутись назад, хіба мало добр притяг із Царгорода? Навіщо оце все тепер?.. Навіщо?..
А далі князь дико скрикнув... Той крик розлігся через землі й моря, через роки і віки...
Візантійський хроніст Лев Диякон повідомив, що повсталі деревляни прив'язали Ігоря за ноги до двох нагнутих беріз і... розчахнули надвоє...
* * *
Над Києвом хиталось скуйовджене холодне небо. То каламутилось сніговими вихорами, то вияснялось білим, сліпучим сонцем. Одиноко бомкав дзвін невеличкої княгининої церковки Софії, що постала нещодавно біля її палат. Під ногами шарудів білий сніжок, з-під якого витікали чорні калюжі талої води. Бігти по ньому було важко. Вона часто підковзувалась, падала в оті калюжі, і вусібіч летіли брудні бризки, які сипалися їй на голову, на одяг. Калюжі змочили низький поділ навершника і сорочки, забрьохали поли кожушка. В чоботях хлюпала вода. Ну й довго ж тримається ця сльотава київська осінь!
До Іллінської церкви було вже недалеко. Та вечірні сутіні швидко розсіювали по придніпровських горбах важку і мокру темінь...
Княгиня бігла до пресвітера Григорія. Бігла сліпо і несвідомо, як той метелик на промінчик світлої надії. Всеблагий Боже, поможи їй, дай сили! І... прости її прогрішіння. Уже не вірила, що Бог і Божа Мати почують її слова. Може, святий отець попросить у них заступництва для неї і прощення. Адже він знає усю правду про її життя... про діяння... боріння... І про гріхи... Грішила-бо помислом перед князем-мужем. Вважала його недолугим державцем і гультіпакою. Та, певно, князь і мусить бути таким! На те Бог і зробив його володарем. Грішила вона і лукавила перед боярами знатними: піднімала супроть них незнатних, з простолюддя, давала землі, торги і городи — і вони підпирали її і її мужа-князя. Мабуть, то був її найбільший гріх. Бо знатність — від Бога! Грішила княгиня київська і проти святого Книжника Степка. За неї згинув чоловік, не було у нього іншої жінки, яку любив би душею більше за своє життя. А вона користала його добротою і порадами і не випросила у Григорія навіть дещиці — аби вписати його ім'я в синодик, для поминання душі праведної... і ще грішила своїм неясним потягом до воєводи... Ощедрювала, одарювала, а він противився її коханню і десь у душі насміхався з владарки!.. І ось — їй покара: загинув князь-муж Ігор. Загинув ганебною смертю, і від того була для її роду велика ганьба і поношення в словах людських. Ганьба мужа принижувала її і її синів. За що? За які її прогрішіння — чи за всі разом?! Ніхто, ні єдиний злоречивець не кине в неї камінь зневаги, окрім неї самої. Бо ніхто не виміряв тієї пекучі від розпуки і безнадії в її душі, які розривали її серце на шмаття.
Ось і церква соборна — Іллінська. Ворота щільно зачинені, але крізь щілину ніби просотується якесь світіння. Постукала кулаками по кованих залізах, почала гукати. Піхто не чув її голосу. Лише важкі хмари, що знову напливли на Київ невідь-звідки, відносили в небеса той крик відчаю і сум'яття. Остання надія на прихисток і втихомирення збуреної душі зникла. Світ відмовився її зрозуміти й поспівчувати, а відтак ...простити. За віщо? Під нею м'яко підігнулись коліна, і вона розпростерлась на кам'яній паперті.
Опам'яталась від холоду. Важкі краплі замерзлого дощу сікли її по щоках і по руках. Чорнота ночі обступила її звідусіль. Злякалась. Не відразу й збагнула, де вона, і чого хотіла, і куди йшла... Забула, що була володаркою, повелителькою багатої Країни Руси. Душа заплуталась у сітях невір'я і страху перед світом, з яким опинилась віч-на-віч. Її гордість була розчавлена, мудрість залишила її. Чула себе звичайною людиною, яка втомилась від борсання, від боротьби, від крутих стежок пізнання державного кермування, від прагнення досягти свою недосяжну жіночу любов. Та, бач, не судилася їй та Любов, яку дарує Небо! На тих своїх кам'яних дорогах життя вона лишень подряпала свою душу, спопелила серце і обросла непростими гріхами. І ось вона лежить на землі, вже нікому не потрібна, викинута життям із його вирів. І нікому немає до неї діла. Ніхто й не кинувся, бач, у палатах шукати княгиню! Отак і відійде з цього світу уже нікому не потрібна, і люди забудуть її вже другого дня після похорону. Як усіх смертних забувають. Як забули вже Оскольда київського, Ніскиню деревлянського, як забули тисячі, що жили, творили, страждали на цій землі.
Забудуть і князя Ігоря, який нічого не зробив для людей, забудуть і тих, хто щось робив, як дядько Гомін, Книжник Степко і вона, київська володарка... Пам'ять людська невдячна і поринає в пітьму століть, як у прірву, що розвертається в небесних чертогах.
Ольга заплющила очі і ніби розчинила себе в безмежжі чорного німого світу. Здалося їй тої миті, що вона піднялась понад хмари, понад чорні безодні небес і опинилась у рожево-голубому мареві якогось іскристого, сріблястого світу. І знову пірнула в темряву вічности, чула, що тепер ніби летить вниз стрімголов. Там, десь далеко внизу, на землі, тремтливо мерехтів вогник світильника. Вона наблизилась до нього і обома долонями захистила його тремтіння. Тоді той світильник спокійно і рівно засвітив, виріс, побільшав і освітив навколо себе темінь. І її освітив. Раптом вона ніби побачила себе. Не такою, якою була, як виглядала в срібних люстерках,— іншою! Була молода, чомусь смаглява, круглолиця, з низькими і довгими та рівними чорними бровами. Ніби й очі були у неї зовсім не сині, а великі темно-вишневі. А на голові важка чорна хуста, що спадала кінцями до пояса і обрамляла її смагле до чорноти лице з рівним невеличким носом і м'якими устами. Це була зовсім не схожа на неї жінка, але Ольга чомусь знала, що то була таки вона сама! І що саме вона, Ольга, несе в своїх долонях отой невеликий вогник світильника і пронизує ним довколишню пітьму.