Краще було б йому згинути в бою, яко богатир, яко відважний вой, і тоді народ співав би про нього пісні, лірники розносили б по всій землі свої думи, і був би він славен у віках. І дух його витав би над його землею і кликав би людей до помсти. А так що? Був собі хирлявенький, хитренький князько Малко та й згинув. Не лишилось навіть славної його могили, як є могила князя Оскольда, не лишилось ніякої слави. Сама неслава...
Зігнулась від тих передумів у ньому його гордість. Все людське в ньому було принижене. Страх охопив його душу, бо тепер бачив свою сліпоту, і неміч, і свій великий людський і державний гріх. Горе грішникові, котрий пізно прозріває. Краще б і не прозрівав! Бо як може тепер земля носити на собі володаря, коли він істинно раб духом. Коли земля не може прийняти від нього його каяття... Через те він, той прозрілий грішник, приречений ще в цьому житті згорати на пекельному вогні свого каяття, яке вже нікому не треба було. Через те він з'їдав сам себе в цій самотинній пустелі німоти і холоду.
Сивів Малко Любечанин і німів. Душа його ставала також німою і холодною. Чекав, доки вона тихо відірветься від цього життя і десь понесеться на інші небеса, де його, може, зрозуміють і простять... Спалював своє сумління на вогнищі власного прозріння. І рана душі його була як море... Хто зцілить її?
І ось сказали йому: хоче побачити його якась жона. Родичка ніби. Зустрів цю звістку байдуже; коли побачив бояриню Гордину, не впізнав спочатку. Потім у байдужих очах змайнула згадка: либонь, це та сама бояриня, що хотіла посватати для свого сина Чурині його доньку Малушу! Чого ж тепер хоче? Чи знову бажає свататись? Либонь, знає, що Малуша раба, що забрала її київська княгиня яко бранку і з милості до дитини тримає в своїх палатах...
Підняв на гостю важкий погляд. Що ж тебе сюди пригнало, боярине? Як ти дісталась через любецькі пущі — може, знову на мітлі? Так оповідали йому колись іскоростенці. Тоді всі в один голос мовили: біду віщувала ця бояриня-відьма. А що зараз віщує?
Гордина тим часом посміхалась йому своїми великими карими очима, дрібнесенькі зморщечки сіткою покривали її лице. Губи ліпили умедливі слова. Який теремище має тепер князь Маломир, яких добрих чатарів і як важко було їй до нього дістатись... А чого хоще бояриня — то справа потаємна. Вона огледілась навколо, чи не наставляє хто вухо на її слова. І говорила, говорила без упину.
Малко ніби прокидався від сну. В його збайдужілий мозок вливались спогади. Він князь київський?.. А так, ще матінка колись так говорила. І про могилку батька Оскольда, що над Дніпром, чув... і про княгиню Ольгу.
Гордина кличе його втекти звідси до Києва, підняти киян супроти княгині, і її воєвод, і її варяжинів, і бояр лякливих. Звільнити з полону його дітей. Малко стрепенувся. Діти! Його діти страждають через нього!..
— А де ж вони, може, знаєш? — голос у нього був тяжкий, ніби перепалений.
— Добриня на стайні, за кіньми ходить. Малуша — у палатах княгині. Слугує їй яко челядниця.— І вже забула доброзичлива бояриня, що недавнечко сватала ту дівчинку, що нині челядниця, за свого сина Чуриню. Тепер ані слова про те. Щось взялося йому ніби голками коло серця... Отаку рабську долю уготовив своїй дитині він сам... Коли б згинув з честю, над долею його дітей розправила б крила слава і не були б вони рабами!.. Народ його деревлянський, певно, піднявся б увесь на стань і захистив би гідність його дітей...
А так княжна деревлянська, як остання служка, як рабиня, слугує київській княгині. Чи є на світі більше приниження, як почути про ганьбу своїх дітей, яка через тебе упала на них?!
— Тікай звідси, Малку. Якщо буде на це твоя згода, скажу київським боярам. Вони піднімуть киян проти княгині. А ти прийдеш у свою вотчину по закону і обичаю. Київська земля тебе прийме.
Тепер бояриня стояла за закон і обичай. А коли Олег-зайда вбив його вітця і силоміць забрав його стіл і країну, якому закону і обичаю слугувала вона, бояриня Гордина?
О, зміяться, як зміяться й вив'юнюються її умедливі слова. Що ж вона виважує для себе? Хитрюща відьма. А про своє сватання ні слова.
Чого ж тоді так турбується про нього? Що матиме від того?.. Нарешті не витримав:
— А тобі що від того, хто сидітиме на київському столі?
Бояриня заметушилась, завертілась. Який же дивак!
Що їй від того? Хіба вона заради користи своєї?
— Я ж за тебе, княже, за твою правду хочу заступитись.
— За мою правду?
— А таки ж так! — заусміхалась до нього.— За тобою піде вся деревська земля, і київський люд, і бояри.
— Усі бояри підуть?
— Може, не всі. Але багато.
— Ага, ти хощеш зіпхнути княгиню Ольгу.
— Хощу, княже! — спалахнули іскорками її прекрасні карі очі. На вилицях заяснів легкий рум'янець, який розправив їй зморшки.— Зайда вона. Чужинка. Маємо своїх князів.
— Але ж зайдою першим був той злодіюка, Олег.— Малкові вже урвався терпець від її підступної льсти. Якась зміюка сиділа в тій боярині — пересмикалась, звивалась, цілила в когось якоюсь отрутою. В кого ж? — Олег був убивцею мого вітця, законного Києвича. Чого ж зараз переді мною блазнюєш? Ти була тому убивці хто? Хто?..
Бояриня не сподівалась на таку жорстку й відверту розмову. Замість того щоб він ухопився за поміч її і вирвався на волю, замість того щоб зрадіти їй, зрадіти, що і кияни, і київські бояри його підіпруть, якщо він зараз піде на Київ, коли в ньому сидить беззахисна вдовиця-княгиня, та ще й чужинка, він дорікає боярині минулим!!!
— Чи не однаково, Малку! — запримітив, що вона вже й не називає його князем, а так, як звичайного простолюдина, Малком.
— Лживі слова речеш, боярине. Льста твоя упіймала тебе. Іди геть від мене.— І першим повернувся й пішов до своєї темної комірчини.
Самотинні його роздуми навчили бачити людей якось з глибини, зсередини. Відчував, що ним хочуть торгувати, використати для себе. Хто вони, котрі стоять за спиною Гордини? Авжеж, не владний Київ і не його люди. Певно, ті, що завжди сидять тихо по шпаринах, яко таргани, і виповзають, лиш темінь опуститься над землею, щоб когось вкусити, щось урвати, щось захопити. Крізь сміття льстивих, ласкавих і співчутливих слів Малко навчився бачити чужу мстивість, захланність, озлоблення, відразу відчував лжу і зачаєну ненависть. У людині відразу ж умів бачити здобичливого воя чи брехливого лакузу, який прикидався добрим і послужливим. О, скільки тих облич перейшло знову в його передумах за ці любецькі роки!.. І князів, і купців, і челядинів, і мечників, і чатарів — всіх, кого бачив, кого слухав, кого стрічав у своєму житті.
Він ніби заново прожив своє життя і нині побачив глибше, більше в тих людях і доброго і лихого. Бо сам став інакшим — новим. А яким? Не знав того. Тільки не було вже в його душі ані крихти жалощів за свій високий князівський чин, був лише біль за гріхи, за ганьбу своїх дітей і своєї землі.
Уже з добрий десяток літ живе Малко в цьому острозі. Став потроху забувати й обличчя своїх дітей. Зараз почув про них — вони живі. Радів з того. Живі його Добриня і Малуша! Княжі діти служать челядинами у княгині київської...
І плакав Малко від того. Краще б їм було згинути... Але своїм чатарям не скаржився ні на що, нічого не просив, як і раніше. Коли одного разу почув, що двері його комірки, де він спав, зачинили на засув, подивувався. Чого б то? Чим кого образив? Але знову ж нічого не сказав. Певно, все те давно вже визначила йому його доля. Певно, тепер мусить тут померти голодною смертю. Він готовий. Тільки бридко, коли потім пацюки будуть обгризати твоє тіло...