Але хвиля гордости змінилась хвилею сумнівів. Ніби чийсь голос всередині застерігав її: щоб ця честь не принизила в тобі доброчесности й глузду, щоб не зігнула твою гідність! Стережися!
Ольга сиділа за обіднім столом навпроти августи Єлени. І раптом помітила, що Святослав із Свенельдичем і Асмудом пробирається до виходу. Там ще купчилися її посли і служниці, очікуючи, доки і їм вкажуть місце за столом.
— Запрошуємо гостей до Хризотриклину! До Хризотриклину! — верховодив і тут той же препозит.— І ви також... Тут лишається тільки княгиня-володарка.
Та Святослав не зважав на розпорядника церемонії. Зі своїми людьми він зник за дверима зали. Що ж надумав? Бачила — хлопець украй ображений. Кесар відмовляє їм дати невісту... Вважає їх нижчими людьми! Чого було їхати? Щоб почути оте приниження? Княгиня вперто буде домагатись династичного шлюбу, але даремні зусилля! Був певний, що мечем, тільки силою меча потрібно себе утверджувати! Ось лиш дочекається, доки візьме кермо держави до своїх рук. Хай запам'ятають його ім'я...
Але бунт Святославової гордої душі погасила палацова сторожа, яка твердо й німо стояла при дверях й не випустила Святослава з палацу.
Довелося сідати за стіл у Золотій залі разом із послами, купчинами, родаками, служками. Княгиня непокоїлась — де ж подівся Святослав? Раптом відчула, що навколо неї залягла очікувальна тиша. Десь ніби зашарудів віддалений шерхіт шовків, легкий поступ багатьох ніг. І в якусь мить, коли той шерхіт і топтання завмерли, з піднебесся зринув тихий кришталевий спів. Він посилювався, розпружувався, розповнювався силою, розтікався срібними струмочками, бився потужними крилами під осяйним мозаїчним склепінням, поміж колон. Ольга не відразу здогадалась, що то лине спів великого хору, який непомітно розосередився попід стінами, поміж колонами. Логофет, що стояв за її спиною, нагнувшись до неї, повідомив, що то півчі від церкви Апостолів і від святої Софії співають для неї і для гостей імператорські гімни. Тож недарма на неї звернули погляди всі, хто сидів за цим столом. Костянтин і Єлена вдоволено усміхались — вони таки домоглися свого: здивували київську правительку величним прийманням її.
В очах княгині Ольги забриніли сльози. Ба й справді, велику честь їй та її державі віддає імператорський двір могутньої Ромеї. Чи ж хтось із інших володарів світу здобув тут такі пошанування? Далебі, ні. І якось крізь туман осяйного піднесення ледве почула слова логофета:
— ...а місяця октября в день вісімнадцятий ми будемо раді тебе знову бачити тут, княгине. Будемо стверджувати харатью про мир і любов поміж нами!..
* * *
І був місяць октябрь, що у полян-русів називається жовтень, і був день вісімнадцятий — у неділю. Знову зустрічали княгиню Ольгу в прохолодних сяючих залах царського палацу придворні й урядовці, і красуні зости, і сам Костянтин Багрянородний та його жона Єлена. Логофет сам підніс княгині на золотій тарелі, оздобленій великими перлами, купу срібних грошей — було там п'ятсот міліарісіїв. Кожному з її посольства також дали гроші, відповідно до його чину при княгині: родичі і посли дістали по тридцять і по двадцять міліарісіїв, тлумачі і писці княгині — по дванадцять і п'ятнадцять, служки і люди Святослава — по п'ять міліарісіїв.
Тепер усе те згадувалось, як у паморочливому сні. Далеко вже був златоглавий Царгород з його палацами і храмами. І свята Софія ніби розтанула у голубому мреві, де маленький старий чоловік у золотій рясі з рідкою борідкою осіняв її хресним знаменням і кропив святою водою.
Патріарх Полієвкт доживав своє дев'яносте літо. Розумом ще був швидкий, як і в рухах рвійний, хоча ноги ледве тримали його сухе, згорблене тіло. Він висвячував київську княгиню ретельно і святочно, хоча, читаючи над нею молитовник, хилився від безсилля набік. Тоді двоє молодих дебелих священиків підхоплювали його попід руки і знову встановлювали рівно на підлозі. А він, ніби й не помічаючи того, читав далі зі сльозами у великих карих молодих очах, і благав Господа Ісуса Христа, і покладав руку їй на голову, і біля грудей, і на чолі викреслював у повітрі горящою свічею по три хрестики.
— Поможи їй, володарці великого народу, зберігати, о Господи, твої заповіді, бо вони подають життя. Запиши її ймення в книзі свого життя і приєднай до отари своїх спадкоємців, щоби в ній прославити святе ім'я Твоє і Твого возлюбленого сина, Господа Ісуса Христа, і Твого животворного Духа... Яке ймення святе хочеш взяти? — раптом звернувся Полієвкт до Ольги.
— Єлени, яко і звали матір великого Костянтина...— Хотіла ще додати, що так уже її нарекли колись при хрещенні дитиною: Єлена вона, Олена... Але патріарх думкою витав високо, слухав лише себе і був увесь у своїй справі.
— Споглядай милосердно на Єлену, рабу свою, і вислухай її благання... і дай відчути радість у своїй праці і в нащадках своїх...
Ольга слухала патріарха і ледве впіймала мить, щоб повернути його думку в інший бік.
— Велика твоя молитва, владико. Нехай продовжаться твої дні під небом. Яке твоє слово, щоб узяти київських. християн під покров Ісуса Христа і Пречистої Діви, Богоматері його? Звели, владико, митрополитом у Києві наставити мого пресвітера Григорія.
Полієвкт задумався. Йому було важко спуститись з небес до земних справ. Мабуть, уже душею жив іншим, потойбічним життям, через те нелегко було відразу й збагнути земні справи. Мабуть, в таких випадках його заміняли оті двоє мовчазних священиків. Один з них одразу і відповів їй:
— Княгине, патріарх наш з радістю візьме під свою руку київських християн. І висвятить на митрополита гідного пастиря. Ось отець Фока уже готовий взяти на себе сю працю!..
На ті слова другий священик чемно і низько вклонився їй. Звідки він узявся, такий спритник, отой Фока? Бач, не хочуть Григорія наставити!.. Свого підсовують!.. Які ж влазливі ці ромеї!..
— Дякую Господу Богу і патріарху Полієвкту за милість до наших християн. Ми... будемо у себе радитись з боярами про отця Фоку...
Священики перезирнулись, Це було так несподівано! Ольга смиренно опустила погляд, ніби й не помітила їхнього спантеличення. Але ж знову були у неї... справи до патріарха!..
— Владико, прошу за сина свого. Поможи кесаря умовити, щоб дав моєму Святославу жону.
Полієвкт заперечливо похитав головою: то не його справа. Священики мовчазно торжествували.
— Проси у Бога. Він зглянеться,— патріарх знову хитнувся так, що його ледве встигли підхопити й повести до царських воріт.
Ольга-Єлена сам на сам лишилась із Господом Богом і своїми нездійсненними намірами. Якби Святослав тут також охрестився!.. Інакше б говорили з нею. А може, так само,.. Хтозна!.. Але ж він і слухати про це не воліє! Асмуд, і Свенельдич, і Чуриня, і Рулав — затяті вої, уперті мужі, міцно тримаються своїх кумирів. Що їм благо державця чи держави? Їм передусім в очах власна возносливість, власні жадання і зручності. І ніхто з них не збагне своїм простим умом, що коли хочеш піднятись над іншими, мусиш відмовитись від власної гордині і зручностей для себе. Мусиш міряти все високою мірою майбутности своїх вчинків. Так, мусиш і зазнавати поразок, але вміти ці поразки перетворювати згодом на перемоги...
Їй гірко, що ніхто, окрім неї, не збагне її намірів. Косують оком знишка: пощо хрестилась ще раз? Пощо віру наших пращурів ставиш у залежність від ромейського Бога? Бачить, що після того її хрещення і служниці, і веслярі, і купчини, і посли-бояри якось віддалились від неї, стали підкреслено шанобливими, стриманими. Але скільки зневаги в тій стриманості! Горнуться більше до княжича, до Святослава. Горять його образою, ловлять кожен його порух, кожне слово, відданими поглядами обігрівають його душу.
Святослав ще більше затявся в своїй ненависті до ромейщини. Ось вона, матінка-княгиня, хрестилась там, з рук самого патріарха прийняла істинне хрещення. А що це їй дало? Нічого! Окрім приниження перед отим престарим Полієвктом, котрий уже й не чоловік, а міх із кістками. А що дало хрещення її болгарській землі? Залежність від ромейських кесарів і патріархів. Наслали до стольної Преслави своїх людей, обплутали увесь двір і всю державу своїми урядовцями, ченцями, навчителями, управителями, які все тягнуть до своєї столиці — і людей розумних й освічених, і церковне срібло, і хліб, і воїв, і славу прадавню болгарську топчуть... Тож, мати-княгине, не тужи і не хили голови, не гнися від зневаги. Либонь, люди правду мовлять: що не трапиться, все во благо!..