Житяна здогадалась: так і є! Оця - буря провіщала нашестя відьм та відьмаків, вовкулаків, упирів та перевертнів... Ондечки ж вони й летять, мов чорне вороння, на своє гульбище — на Лису ж таки гору злітаються.
Глипнула в бік Княжої Гори і знову дала себе в полон Диву: на вершині Гори, побіля старого урвища, стоїть високий рукатий чоловік — ну просто ж над їхньою гончарною вулицею — і розмахує довжелезними ручищами, немов крилами, наче хоче злетіти. Ніби до місяця щось підкидає, потім ніби щось із нього стягує на землю... Леле!..
Приклала руку до очей — ох, як сльозяться старечі очі від напруги, хоч бачили зірко і далеко. Таки ж той чародій і стягує до Києва всю оту нечисть — і відьмаків, і вовкулак, і перевертнів, і нав'їв, і Морану з Нежитовицею і Мором. Тьху! Ану ж вона його прожене своїм хресним знаменням. Ступила крок, другий, здійняла правицю. Піднесла руку — а рука в неї заклякла, мовби скам'яніла. Хотіла крикнути — сила з грудей вилетіла. Ну й сильний же чародій повеліває тепер над Києвом!..
Вона впала, притулилась усім тілом до засніженої землі й розкинула руки. Земле-матінко, всеперемагаюча доброта твоя! Всесильна і всемогутня! Дай їй сили добратись до того чоловіка, що не знає, що робить... Хто він і чого проклинає наш град? Дай силу її ногам і її слову...
Щось іще благала Житяна, але мусила підвестись і поспішати, доки той волхвище ще стояв над урвищем і не зник в темені ночі.
Хутко опинилась поблизу нього, стала на дні того урвища, над яким чародій чаклував. І враз побачила, як від його рук ніби простяглися широкі темно-багряні пасмуги чи промені до великої хмари, що саме в цю мить насувалась на місяць. Тими своїми променями він наче тягнув ту важку снігову хмару донизу. Вона гойдалась, пручалась, аж підстрибувала, а він знову й знову обвивав її своїми променями-повивачами, загнуздував, як баского коня, і вже вона, та хмара, розгойдувалась над Княжою Горою. Бо чародій щосили розгойдував її, ніби жадав вдарити нею об Гору... Над урвищем грізно гримів його вже осиплий глас.
— Сюди!.. Бий об землю тут! Об цю Гору!.. В це гніздище гордині... Сваволі і зла!.. Погибель правди!.. Зневаги чести... Так! Іще!.. Трохи ближче! Бий!..— кричав чародій до хмари, як до живої істоти. Широко розставив ноги й міцно упирався в землю. Вітер, що на Горі ще зривався вихором, шарпав його розхристаний кожух, тіпав довгим волоссям, як повісмом...
Житяна все збагнула. Стиснулась душею і крикнула до нього:
— Обірви свої повивачі! Обірви! Я кажу тобі — обірви! Я не дозволю тобі! Згинь, злая сило!
Руки чародія здригнулись. Він почав озиратись — звідки іде цей дивний наказ? Хто посмів заважати йому помститись над Києвом?
— Це я тобі кажу, Житяна! Я ось тут, внизу. Ти хто? Ти звідки?
Чародієві руки знову здригнулись, ослабли і ніби випустили багряно-темні повивачі, що зірвались з його рук і помчали в небо. А він озирався довкола себе, в нічній пітьмі хотів побачити ту жінку, яка спивала його силу в цю останню, ошалілу мить його чародійства, котре повинно було покарати гніздище зла — Княжу Гору. Він розлютився і закричав до неба:
— Я заклинаю тебе, хмаро сніговая, буряна відрадо, розбий це місце зла і неправди! Не тікай же!.. Стій! — несамовито захрипів чародій.
— Я не дозволю тобі це зробити... Не йди! Розсійся! — закричала у відповідь Житяна з розпачем, вчепившись поглядом у хмару.— Тут люди! Тут мудрість!.. Життя не губи!.. Хмаронько, спинись! Розсійся в полі! Розвійся над лісами!..
Чародій знесилено опустив руки. Знову зникли багряні повивачі, що промінились від його рук. Хмара ж наче звільнилась від полону, підстрибнула, гойднулась — і понеслась до плавнів.
— Звідки ти взялася? — сердито гукнув чародій.
— А звідки ти тут об'явився? Хто ти? Чому твоя мати не навчила тебе добра?
— Я — Могута!
— Могута! Іскоростенський чародій?
— А так! Звідки знаєш?
— Знаю тебе. І твою матір Веселину знаю,— Житяна сплеснула в долоні,
— Мою матір називали Велина.
— То у вас вона стала так називатись. А коли жила в Києві, була Веселина. Усяк її знає.
Могута мовчав. Стояв ніби знесилений і спорожнілий. Ця жінка, яку він лише чув знизу, вирвала в нього душу разом із злістю і жадобою помсти,
Та не було в нього злости проти неї. Десь у глибині душі розумів її правду, І ніби злякався від думки, що вона може дізнатись, з якою метою він прийшов на цю кручу над урвищем.
— Стій, не йди! Я спущусь до тебе,— сказав Могута.
Застебнув поли кожуха, натягнув якусь повстяну шапчину на голову і клубком скотився по снігу з кручі. Підійшов до Житяни.
— Я тебе також знаю, Житяно. Колись ти просила княгиню за нашого князя Малка.
— Еге ж, ходила. А тебе хто сюди кликав?
Могута винувато обтрушувався, тупцював на місці. І був тепер схожим на злодійкуватого мужа, котрого впіймали на гарячому.
— Біда покликала, Житяно. Хіба не знаєш?
— З ким? З княгинею?
— Та ні! З нею нічого. Малуша помирає…
— Як? Від чого?
— А від того... ось. Святослава оженили на іншій... А в них була любов...
Житяна сплеснула в долоні. Помирає Малушка!..
— Та нині княгиня хоче віддати її за Ставра. А Чуриня й собі женихається що має сил... Сказав: силою забере — і край. А за Малушею — сама відаєш — уся земля наша деревська як віно дістанеться котромусь загребущому бояринчику... Та ще й ніби Свенельдич примчав сюди заради Малуші...
— Леле!.. Нерозумно вчинила княгиня...
— Го! Зле вчинила! Відьма Гордина аж сичить від радости, що ніби Малуша дала слово Чурині! Ото й збирає вона до Києва всіх волхвів і чародіїв, аби хоч на мить вони причарували серце Малуші до Чурині. І все своє відьомське плем'я скликала на Лису гору сеї ночі. От я і прийшов сюди... Хотів розтрощити хмарою Княжу Гору. А ти... Ех!..
— Хотів убити Малушу?
— Та ні — я Малушу забрав. Ондечки вона побіля Волосового капища. Одведу до Іскоростеня. Треба її сховати від усіх женишків.
— Ох-хо, нерозумні твої наміри. Хіба ж від чар заховаєшся? Знаєш-бо, що ніколи!..
— Що робити, Житяно? — втомлено прохрипів Могута. Поглянув на неї і ніби не впізнав. Не була вона цієї миті ані старою, ані скарлюченою, якою пам'ятав. Зморшки на її обличчі розгладились, очі молодо блищали, і навіть руки не були такі висохлі й покручені. Далебі, Житяна має не одне життя — мабуть, знає якісь чудодійні сили, що наснажують її тіло й душу. Тими силами вона й обірвала його могутню сув'язь із Небом, коли він жадав помститись над княгинею за Малушу і за деревську землю.
— Ходи-но до моєї хати. Ондечки, на кінці вулиці, видніє дах. І Малушу приведи. Знайдемо для неї порятунок. Серце молодого князя буде з нею! — Житяна загадково усміхнулась: хіба це вже такий великий клопіт привернути до дівчини серце коханого й відкинути Чуриню та всіх отих боярчуків? Задля добра людей і землі вона це зробить залюбки. Ніхто з богів не відмовить їй у цьому!
Вона впевнено випросталась, владно тріпнула головою, і Могута враз повірив їй. Бігцем кинувся по сипучому снігу до Волосового капища. Там стояли сани з трійкою притихлих коней, під кожухами дрімали його содруги-деревляни. Вони чекали від Могути знаку, щоб помчати свою князівну в лісові нетрі деревської землі.
— Гей! Там! Ходіть сюди! — ще здаля гукнув до них Могута.
А Житяна дибала до своєї хатини. Очі її сяяли, серце грало. Перехрестилась на ікону, що висіла на покуті, запалила соснову скіпку, поставила в стільник; застелила чистою скатеркою стіл. У мисочку налила води, а поряд поклала буханець хліба. Так робили свідущі знахарки-відунки, так робили ще її бабця і матір. І хоч Житяна ще ніколи не бралася до того вміння, проте сьогодні вона загорілась бажанням допомогти закоханим серцям. Робила це не з користи, не для блага однієї людини, а для великого майбуття землі і країн. Малуша — деревлянська княжна, за нею велика деревська країна, мир і спокій її людей. Святослав — князь Країни Руси, від нього залежить доля полян-русів.