Та кияни розходились, розпливались. Знову випірнув з натовпу волхв Сивуля. Говорив щойно він про своє сонце чи про свою правду. Як збагнути мову цього дивного мужа... Він вважав своїм сонцем Щербила чи когось іншого? Може, Ольгу? Бо кермувала тут, в усій країні, дуже давно. Усім давала волю у вірі, і в торгівлі, і в господарці. Он ще давніше втихомирила деревську землю. Давно вже стала своєю. І не здогадатись киянам, яке сонце їхнє.
Треба подумати над тими словами мудрого Сивулі. Справа хоч і не складна, а все ж метикувати треба добре.
Розходилися в сумнівах. Чи правдивого князя викричали собі?
* * *
Княгиня Ольга постала перед Щербилом зненацька. На подвір'ї ще лишались ворохобні подоляни, але вона не взяла з собою осторожників. Лише стара сива покоївка Смілянка тихо постала за її спиною.
— Чого хощеш, воєводо? Пощо бунтуєш людей? — голос її був сухий, ламався на кожному слові. Щербило заскочений був від такої несподіваної її появи. Сама до нього вийшла! — Я тебе слухаю, говори.
— Віддай мені державне кермо. Я єсть законний князь! Мене сьогодні викричало київське віче.
— Бери, воєводо, коли маєш таке жадання. Я вже втомилась від тої клятої влади,— вона простягла до нього руки, припрошуючи до палат.— Бери й тримай міцно, якщо зможеш.
— Але ж... твій син Святослав!
— Його тут нема. Тобі треба буде його перемогти.
— А варяги? Свенельд і Карло?
— Їх теж треба буде побороти.
Щербило мовчав. Кого ще йому потрібно буде здолати? Ромеїв-святителів і бояр, що від заздрощів завтра вранці схопляться за свої мечі й примчать сюди зі своєю челяддю збройною!.. З ким же він буде перемагати їх усіх?
— Віддай мені свою дружину, Ольго.
— Ти ж забрав мою дружину і зрадив мене. Я кермувала без мечників. Доброю волею і добрим словом.
— Мені, мабуть, це не вдасться...
— Спробуй, може, й вдасться. Ти ж свій — киянин.
— Своїх завше більше ненавидять, знаєш-бо.
— Але... чому ж тоді береш те, з чим не можеш справитись? Навіщо тобі ця влада?
— Я все життя хотів сидіти тут... яко володар...— очі його радісно зблиснули з-під сивих брів.
Вона про це здогадувалась! І жаліла його. Підгодовувала його гординю — давала землі, мечників, владу. А він, невдячний, усе те підгрібав і жадав ще більшого. Хотів бути вищим від неї.
І ось натовп викричав його за його муки і страждання в порубі. Вона віддає йому владу з легкістю в душі і просвітленим серцем, віддає тягар, котрий мусила нести протягом цілого життя волею Долі і Бога. І він, беручи ту владу, раптом перелякався.
Що є в нього, окрім жадання влади? Що має робити, сівши на високий стіл давніх Києвичів? Звісно, розпочати війну проти всіх, хто буде проти нього. А проти нього буде цілий світ! Отой розкричаний, розбурханий натовп — його опора — уже розбрівся по домівках і забув, що зробив його найнещаснішою людиною на землі: давши владу, не дав ніякої сили, аби її утримати.
Але відмовлятись від влади в цю мить у нього немає змоги. Нині він володар Княжої Гори, Києва і Країни Руси. На мить, на одну солодку, щасливу, хмільну мить він є володарем!.. Він, син простолюдина, котрий ціле життя терся побіля владців, служив їм в усьому вірно й мовчки, котрий своїми догідливими вчинками домігся і багатств, і слави... і кохання володарки Гори... і її любови, гордої княгині Ольги. О, він знає, як вона колись знемагала від того почуття до нього!.. А він відмовив їй в усьому. І собі — також. І все задля цієї миті, коли влада сама упала йому до рук. Ні, він не відмовиться від керма!
— Я йду в твої палати, княгине! — він радісно переступив поріг відчинених дверей. Ольга і її покоївки посторонились, дали йому дорогу. Він пірнув у сутінь високих світлиць.
— От і добре,— сказала Ольга.— Ходімо, Сміляно, звідси.
— Куди ж, Ольго?..
— Либонь, до Гліба. Тут найближче.
— Але ж... може, до сина — до Святослава краще?
— Він мені уже не син, а мій князь. Київський князь! Володар Країни Руси.
— А Щербило? Святослав його повісить!
— Зрадників завжди потрібно карати. Бо вони зраджують завжди і всіх.
— Як страшно...— прошепотіла Сміляна.
— Страшно... і боляче, сестро... Як боляче...
Ще не добрались до Глібового двору, як зачули неквапний перестук кінських копит. Огледілись — Святослав зі Свенельдичем!.. Спішились перед палатами Ольги і вскочили в сінці. За кілька хвиль витягли зв'язаного... Щербила!.. Він шалено крутив головою, ревів утробно, бо в роті був запханий кляп із ганчір'я.
Ольга здригнулась. Блискавкою перед її очима змигнуло лице Щербила. Не цього, сьогоднішнього, ні, а того давнього, котрий умів так пестити ласкавим поглядом її обличчя, шию, груди, котрий умів дотиком лише одного пальця зачепити її за лікоть чи зап'ястя. О, в ті хвилини вона ладна була віддати йому все!.. Але воєвода Щербило брав лише землі й села...
І ось на його страшному обличчі меркне погляд. Вона більше ніколи, ніколи, навіть уві сні, не побачить його й отаким — сивим, змученим, жорстоким, жадібним до влади і переповненим нею.
— Стійте! — рвонулась вона назад.— Стійте! Він і сам не знає, що коїть... Він сам... відмовиться від влади, я гадаю.
— Досить пощад, княгине-мамо. Чи ти мало прощала усім?
Голос у Святослава був спокійний і розсудливий. Голос її сина, київського володаря. Доріс! Ось уже порядкує сам — бере владу в свої руки. Та навіщо ж кров? Бач, Щербило на це не відважився... Він ішов до влади шляхом мирним і кривим, але без убивств...
У цю мить згадала, як вона брала владу до своїх рук. Теж ішла по крові... Щоправда, тоді була війна, мужа-князя було жорстоко вбито... Так, тоді теж боролися за владу. Як і нині. Або вбиваєш ти, або вбивають тебе. У Святослава вибору немає, коли хоче бути владцею...
Але ж вона не хотіла смерти Щербила. Втім, хтозна, може, Щербило занесе меч над головою Святослава!.. Отож і вибирай: син або воєвода... Звичайно ж, вона за сина. Але коли уб'ють воєводу, умре і її серце, і її життя — те, котре минуло в щасливих надіях і котре ще лишилося для неї, якась дрібка того життя...
Вона не могла вибирати. Стояла й не рушила з місця. А в цю мить до її палат хтось ніби котився, біг — і так повільно чомусь наближався. Хто це?
— Княгине! Княгине! Біда-а-а! — розправився перед нею якийсь сірий клубок і заскрипів старечим голосом. Та це ж... стара Житяна! — Малушу украли... разом із дитям... Чуєш?
Ольга зблідла. Хтось забрав у свої руки сина молодого князя!.. Хтось хоче за його спиною сховатися, щоби потім... щоби колись нанести удар у груди Святославу...
— Святославе!.. Біжи! Шукай! Украли твого сина!..
— Хто? Де? — Святослав уже вскочив у сідло, а за ним Свенельдич.
На ґанку сиділа згорблена Житяна — така стара, суха і нужденна, що, здається, вже й на людину не схожа, тільки тінь.
— Житяно, це ти?
Стариця закивала головою. У неї не було сили для голосу. Так бігла, так поспішала сюди, що й ціпок свій загубила і десь в бур'янах злетів з ноги один постолець...
— Спочатку я не здогадалась. Якийсь чорнявий верхівець спинився біля воріт, вскочив у мою хатину — і до колиски! Зірвав колиску з гака і бігцем на вулицю. А Малуша за ним! Та в крик!.. Я до нього — а він мене в груди ногою... А другий верхівець підхопив Малушу, поклав поперек сідла і поскакав... Здалося, ніби Чуриня... А то вже дивлюся, ніби вовкулаки помчали. Украли їх...
Чуриня украв Малушу і її Володимирка. Горе! Житяна ще щось оповідала, але Ольга вже не чула її.
— Гадаєш, куди могли вони їх заховати?
— Деревська земля глибока. Ліси, пущі. Болота непрохідні. Хто їх там зловить? Треба перейняти.
— Святослав полетів...
— Полетів соколик, та пізно. Треба Могуту попросити... Хай перепинись їм дорогу... Ось трохи відпочину, наберуся сил... І покличу Могуту. А ти, княгине, винна в усьому... Не захотіла взяти в невістки Малушу... Покайся зараз!.. Дай свою згоду, що візьмеш Малушу яко невістку в свій дім!..