- В пляшку посадив премудрий Соломон усіх чортів та чортиць і закопав їх у вавілонському полі Деїрі. Навіть чорти не видержали справи: перед пляшкою заласувались на бенкеті в премудрого Соломона, певно, попились та й попались в Соломонову пляшку, як раки в вершу. Через пляшку сам сатана зоставався тоді без пекельного війська й без жінок цілі віки. Та що й казати; пляшка - це сила, це щастя й мир. Неправду сказав апостол, щоб не напиватись вином, бо в вині розпусність.
- Пане Лащу! Говори та й міру знай! Це єресь! Це схизма! - крикнув побожний Тишкевич.
- Не єресь, не схизма, а свята правда! Коли чорти не видержали справи перед пляшкою, то й залізний князь Єремія не встояв би, якби випив з нами добрий жбан вина. Це не єресь! Це свята правда!
- Єресь! єресь! Heresia magna! В баніцію його знов! В баніцію пана Лаща! - крикнули вжарти пани.
- Нехай і в баніцію! Це мені не першинка! Це вже впаде на Лаща, здається, двісті вісімдесят восьма баніція з Польщі. Але я не покоряюсь вашому присудові й зостанусь оттут за столом, зостанусь дома, в моїй веселій шляхетській вітчизні з веселою шляхтою. І поїду до князя Єремії просити його до згоди з нами з оцим бутлем в руках.
- Пане Лащу! Але пам'ятай, що Хмельницький посадив в пляшку гетьмана Миколая Потоцького, а татари повезли його в пляшці в Крим, - обізвався князь Домінік.
- А ми і питимемо, і козаків битимемо! - крикнув Лащ.
- Правда твоя, Лащу! свята правда! і питимемо, і козаків битимемо! vivat! - крикнули пани, аж луна пішла долиною.
- Але передніше нам треба поїхати до неублаганного князя Єреміі та впрохати його й ублагати, щоб він пристав до нас з своїм військом, - промовив Тишкевич.
- Поїдемо, поїдемо й обернемо цього залізного князя на воскового, - крикнув Лащ.
Одначе не швидко довелось панам їхати в обоз князя Єремії: Тишкевич другого дня запросив усіх панів на бенкет до свого намету. Бенкетували в Тишкевича, а потім в Конецпольського, а далі в Потоцького. Бенкети тяглися тижнями, неначе великодні святки. Дрібні жовніри й собі, на зразець великих панів, справляли гулянки та випивачки й незабаром вишахрували усю свою заплату, видану з скарбу вперед за три місяці. Жовнірам не стало за що харчуватись. Вони кинулись по селах шукати поживку, грабувати в селян воли, корови, вівці, кури та гуси. Львівський архієпіскоп писав тоді до одного свого приятеля пана, що жовніри спустошили навіть королівські й шляхетські села, що селяни трохи не мруть од голоду, втікають з сіл і йдуть світ-за-очі. Селяни в той час говорили: «це гарні наші оборонці, як вони себе звуть! вони зруйнували наше добро гірше, ніж козаки, котрих звуть своїми ворогами».
Пани не хапались їхати в Єреміїн обоз, та й хапатись не було чого. Богдан через своїх посланців ще на сеймі просив в своєму листі панів, щоб вони прислали комісарів говорити з ним, вмовитись і постановити мир. Про замирення він писав лист і до Адама Кисіля. Богдан ждав татар і хотів протягти час як можна довше. Сейм згодився послати польських комісарів. Слідком за посланцем Вольським поїхали на Україну за комісарів Кисіль, Сельський, Дубровський та Обухович, як видно з прізвищ, пани українці й православні. Вони приїхали на Волинь і потрапили в саме полум'я повстання. В Острозі загонці їх не пустили далі. Перед очима самого Кисіля вони зруйнували село Гущу, Киселеву резиденцію, і спалили його добро. Кисіль хотів добратись до Києва й там розпочати з козаками переговори, але його скрізь спиняли й не пускали йти далі загонці. Кисіль писав з дороги листи до Богдана, до київського митрополита Сільвестра Косова, щоб йому дали провідців для оборони від повстанців. Але Богдан зумисне не обзивався до його листами. Він зумисне тяг діло, бо сподівався з Криму підмоги од татар, а сам усе посовував свій обоз далі на Волинь, ближче до Польщі. Кисіль з своїми посланцями блукав по Україні, переїжджаючи з міста до міста, сливе до кінця літа. А шляхетський табір усе ждав не діждався Кисіля з одповіддю од Богдана й з нудьги пив та гуляв напропали!
Тишкевич усе намагався, щоб поїхати до князя Єремії, поєднатись з ним та прилучити його до свого табору. Князь Домінік згодився помиритись з Єремією й поїхав до Вишневецького. Поїхав з ним і Конецпольськнй та Остророг, поїхав і Тишкевич, і молодий Конецпольський, що був жонатий з Гризельдиною сестрою. З ними вкупі поїхали ще деякі значніші пани. До посланців пристав, як шевська смола, і Самійло Лащ, щоб вони і його взяли з собою.
- Без Лаща ви нічого не вдієте з князем Єремією, - говорив Лащ до магнатів, - візьміть мене з собою, і я вам приведу до нашого табору князя Єремію, як смирну ягницю на мотузку.
Поїхав і Лащ з посланцями. Усі пани поїхали до Єремії в дорогих блискучих каретах, неначе в гості на бенкет. Поїхали сини українських перевертнів до українського перевертня з славного давнього роду вкупі з польськими магнатами на пораду, як запагубити і знищити свою Україну.
Другого дня саме в ранні обіди блискучий поїзд углядів Єреміїн табір над річечкою Пилявкою недалеко од Старого Костянтинова. Табір розкинувся під старою дібровою на широкій долині аж до самої Пилявки і мав такий простий вигляд, що пани звеліли спинити коні й загомоніли.
- Ой куди ж це ми заїхали! - гукнув з карети князь Заславський. - Мабуть ми оце чи не помилились і не потрапили до Єреміїного обозу. Чи пак не до козацького загону оце ми приблудились?
- Може й справді хлопи зумисне оце показали нам шлях не до князя Єремії, а до табору якогось харцизника Кривоноса або Вовгури, - обізвався Конецпольський, виглядаючи в вікно карети.
Єреміїн табір і справді бур зусім не схожий на багатий шляхетський табір в Глинянах, а більше скинувся на Кривоносів табір. Усе в таборі було просто, навіть убого. На долині манячіли прості закурені пилом намети. Подекуди стриміли навіть солом'яні курені та катраги, неначе в пасіці. На жовнірах жупани були з простого чорного та вишневого сукна. Пишні карети виїхали в табір між намети та курені. Кругом наметів заманячіли жовніри, в недорогих жупанах, неначе селяни в свитках на ярмарку. Блискучі карети врізались в табір, неначе якийсь пишний королівський поїзд вшелепався з дива в гущавину сільського степового українського ярмарку. Карети стали серед гущавини наметів. Магнати повставали й пішки попростували до Єреміїного намету. Саме тоді Єремія сидів за наметом на дошці й обідав вкупі з своїми полковниками. Миски з кулішем парували, поставлені вподовж рядком на дошці, а кругом таки на дошках сиділа старшина. Єремія здалеки вглядів блискучий поїзд і поклав ложку на дошку, навіть не застелену скатеркою. Він стривожився так, що не міг більше їсти.
«Що це за диво? Що це за перезва? Це приводці армії чогось їдуть до мене. Я вгадую й чого! Оце вони певно їдуть просити мене, щоб я пристав докупи, до їх армії й бився з козаками під верховенством князя Заславського. Не буде цього, доки світа-сонця! Не діждуть вони цього! Я й тільки я повинен правувати в битві. Оці цяцьки, оці ляльки нездатні до військової справи».
Магнати наблизились до намету. Єремія підвівся й пішов до їх назустріч.
«А може сейм оце передумав і мені доручив приводництво над військом?» - майнула думка в Єремії, і він почутив, що в його одразу неначе замерло серце й перестало кидатись, йому наче не ставало духу дихати.
Єремія виступив назустріч панам, неначе вовк, застуканий вловчими десь в закутку; він насупив густі чорні брови. А з-під брів блискали сердиті очі. Панам здавалось, що він от-от вищірить зуби І клацне на їх зубами, наче вовк, і кинеться на їх, порве й покусає і прожене їх із свого табору.
На Єремії був жупан з простого вишневого сукна, дуже підхожий під мужицьку свиту, та жовті старі, вже зчорнілі й замазані сап'янці. Перед пишними магнатами стояв ніби простий запорожець або козак з Богданової армії. Пани поздіймали шапки і привітались до князя Єремії. Єремія якось знехотя зняв шапку, вклонився їм і попросив вступити в свій намет з простого полотна та повсті, устелений простими повстяними килимами. Єремія попросив гостей сідати на липових непомальованих дзиґликах.
- Я прибув оце до вас, високошановний любий товаришу, з посланцями од усеі нашої шляхти з нашого табору просити в тебе згоди з нами, - почав князь Домінік. - Я сам ладен просити вас і приїхав, щоб помиритись з тобою. Забудьмо давні сварки та змагання. Наша отчизна Польща тепер в небезпечності од козаків. В Богдана військо здорове. До його насходилось вже може більше, як сто тисяч народу. Богдан жде ще й татар на підмогу. Помиримось і подаймо один другому поміч на цей небезпечний час. Згода чи незгода з нами теперечки залежиться од тебе, князю.