— А я приляжу та передрімаю недовгу ніченьку оттутечки на тапчані, — промовив Єремія, вставши з-за стола й подякувавши за хліб за сіль господареві та господині.
Шляхтичі, п'яні, як осіння ніч, насилу доплентались до повітки і попадали хто на сіно, хто на солому, а хто просто долі. Жіноцтво полягало покотом долі в кімнаті господині.
Єремія ліг на тапчані, але довго не міг заснути. Перед його очима манячіла чудова рівна Тодозина постать, неначе яке диво, котре одганяло сон од його очей. Він заплющив очі й все-таки неначе бачив пишні виразні червоні уста. Ті уста ніби осміхались, розтулювались, а з-під повної верхньої губи блищали рівні білі зубки і дражнили його, і сміялись з його, що він, ясновельможний князь, мусить задивлятись на ті уста.
Єремія повернувсь на другий бік, розплющив очі, а перед ним, неначе серед темної горниці, знов блиснули такі пишні палкі очі, про які тільки в казках розказують, а за очима знов мигнули білі-білі зубки, неначе перли, а там далі, десь коло другого засторонка неначе стала перед його очима уся постать гарної козачки в червоному намисті. Он блищать на шиї золоті дукачі, ондечки червоніє картата плахта, он стоїть вона сама й дивиться на його, і дратує його своїми очами, своїм посміхом.
Єремія підвівся й сів на килимі, йому раптом схотілось обняти той тонкий стан, пригорнути до серця ту чаруючу постать.
Кохання неначе одразу запалило усе його сухорляве тіло. Голова стала гаряча. Серце кидалось, неначе пташка тріпала крильцями в клітці. Він був ладен бігти до хати, застукати у віконце, викликати Тодозю до себе. Але в світлиці опочивала Гризельда...
Єремія знов упав на ліжко й закутався укривалом з головою, щоб сховатись од того чарівного виду, а те пишне диво знов не давало йому спати, одгонило дрімоту од очей. Єремія силкувавсь думати про свої походи, про свої битви з козаками, уявляв собі, як він ввірвався в козацький табір, як кришив козаків шаблею, як лилася аж дзюрчала людська кров. Він сподівався, що ті улюблені згадки, ті улюблені картини битв вгамують гаряче серце, затуплять пишний Тодозин вид. Але в його думках серед того крику і стогону, серед блискучих кривих щабель знов виникав пишний образ з червоними калиновими устами, з палкими чорними очима, а над очима чорніли чорні високі, ніби оксамитові брови.
— Боже мій! Що це зо мною сталося? Невже й ті образи людського бойовища, ті пролиті мною калюжі людської крові не заллють тієї пишної жіночої краси! Це чари! Це певно якась чарівниця, що причарувала моє серце чимсь непереможним, чимсь страшним. Не маю сили, не маю змоги вгамувати своє серце.
Єремія почав сердитись на ті настирливі мрії, а мари лізли в голову силоміць, неначе дужі вороги йшли на приступ, вривались в твердиню, лізли на вали, ламали частокіл і безупинно наступали, все далі та далі, не оступаючись назад ні на один ступінь. Єремія лягав горілиць, перекидався то на один бік, то на другий, йому стало душно, неначе він лежав в дуже натопленій хаті. Він розкривсь, скотив ногами укривало, заплющив очі. А пишна мана все манячіла перед його очима й на одну хвилину не давала йому спокою.
«Це якась нечиста сила наважилась мучити мою душу, намоглася нівечити моє серце цілу ніченьку. Це напався на мене якийсь ворог, і битися з ним не маю сили, і нема чим побити його й оборонитись».
Вже в глупу ніч соннота найшла на Єреміїні очі. Але то не був сон міцний та здоровий, що зміцнює тіло й підсвіжує душу. Єремія дрімав дрімотою важкого досвіта і як тільки почало на світ благословитись, він схопився й вийшов з горниці. Він був добрий господар. Йому спало на думку піти та оглядіти фольварк: подивитись на табуни коней, на товар у загородах, на отари овець в кошарах.
Надворі тільки що починало розвиднюватись. Уся оселя стояла, ніби замерша. Усе спало в оселі. Ніде не було чути ні найменшого гуку, ні шелесту. Навіть собаки дрімали, поскручувались на соломі, ніби калачі, і лежали, неначе мертві. Єремія одійшов за тік і заглянув в здорову загороду. Воли лежали суспіль, неначе розкидані здорові камінюки, і ремиґали, ніби спросоння. Здоровий табун коней пасся за загородою. Коні вгляділи чоловіка й насторочили вуха. Єремія задивився на табун степових здорових коней, але згодом почутив, що й коні не цікавлять його. В його з думки не сходив чудовий Тодозин вид.
«Що це зо мною сталося? Що це зо мною діється? Тнуть моє серце оті очі, неначе стріли, неначе обступили мене кругом татари й сиплють стрілами на мене, і не дають мені спокою. Пху на твої пишні очі, на твої чорні брови, лукава молодице!»
А очі усе дражнили його, усе миготіли перед ним, неначе зорі темної ночі. Єремія почав сердитись та лаятись.
«Коли б швидше вставали жінки. Хоч би подивився на ті прокляті очі, на ті каторжні брови; може б мені полегшало на серці», — подумав Єремія, вертаючись проз садок.
Єремія дуже стривожив і Тодозю за столом своїми чорними очима. Вона вгадала, що князь недурно так пильно придивлявсь на неї й не зводив з неї очей цілісінький вечір. Тодозю лякали ті страшні очі й тривожили. Вона лягла спати, а сон її не брав. В хаті було душно. Важке й гаряче повітря душило її, неначе руками за шию. А князів гострий погляд усе манячів у неї в очах і не давав їй заснути. Вона тричі перехрестилась і почала нишком молитись богу, але й молитва не йшла їй на думку. Страшні очі неначе зорили десь по кімнаті й все дивились на неї, ніби жалили її, неначе сердиті бджоли, і все одганяли сон од її очей.
«Це якась чортяча спокуса наводить на мене ману; це не князь, а певно сам сатана, коли він так тривожить мою душу», — думала Тодозя й схопилася з місця.
Важкий дух в хаті забивав дух, давив її в грудях так, що й дихати було важко. Тодозя накинула на плечі жупан, вийшла в садок.
Тричі перехрестившись на схід сонця, Тодозя почала промовляти молитви. Але вона швидко зауважила, що промовляє молитви тільки устами, що молитва не доходить до серця. Якась ніби сила не пускала молитви в душу, заступала їй стежку до серця. І стривожене серце не могло заспокоїтись.
— І ізбави нас од лукавого. Яко твоє єсть царство й сила... — домолювалась Тодозя, але їй знов заважали домолить гострі палкі Єреміїні очі, неначе вони визирали десь з-поміж гілля яблуні, знов ніби вигулькнув Єреміїн смуглявий вид з-поміж листя й запаморочив їй тяму. Їй на думку несамохіть спадав мужній, бадьористий князів вид, його жвавість в рухах, рівна сухорлява й мужня постать. І вона почувала, що ті гострі чорні очі чомусь ніби припали їй до вподоби.
«Боже мій милий! Що це зо мною сталось? Чому молитва не йде мені на думку? Може це нечиста сила спокушає мене. Щось нечисте, нахабне було в князевих гострих очах... Оце нахаба! Оце яка халепа трапилась от тутечки!» — вертілась в Тодозі думка, мішаючись з словами святих молитов.
Никаючи по дворі, йдучи коло садка, Єремія вглядів проти білого причілку якусь темну постать і стиха спитав: — Хто то там стоїть? Чого тобі тут треба? Тодозя мовчала. Вона не впізнала князя.
— Хто то такий? Чи то ви, господине? — спитав князь вдруге.
— Ні, це я, — тихо обізвалась Тодозя.
— Хто ж ти така? Як тебе на ймення? — спитав Єремія й почав наближатись помаленьку до Тодозі.
Тодозя впізнала князя, жахнулась і ніби охолола. Єремія, очевидячки, зацікавився дізнатись, хто то стовбиче під хатою. Він приступив до Тодозі й впізнав її.
— Це ти, Світайлихо? — спитав князь стиха.
— Та я ж! — через силу обізвалась Тодозя.
— Чого це ти так рано встала? — спитав князь.
— Бо я звикла... дуже рано вставати. В покоях така духота, що й сон в мене одібрала, — нишком говорила Тодозя, неначе вона шепотіла на вухо князеві.
— Ця духота й од мене одібрала сон. І я цю ніч спав — як не спав. Але не одна духота не давала мені спати. Твої очі, сотничихо, одібрали од мене сон. Я злий оце на твої очі.
— Мої очі нікому ніколи не шкодили й нікому не пошкодять, ясновельможний князю! Ви певно жартуєте або й глузуєте з мене, — говорила Тодозя, а тим часом почувала, що в неї затрусились руки й ноги, неначе вона сподівалась чогось дуже небезпечного од князя. Вона злякалась князя й якось несвідомо оступилась од причілка за яблуню. Єремія пішов слідком за нею.