— Не оступайсь од мене. Не бійся мене. Я ж тобі не заподію лиха, — тихо сказав Єремія.
Тодозя підвела очі й липнула ними на Єремію. На сході вже лисніло небо. Проти сходу залисніли Єреміїні очі. Тодозя вловила той страшний блиск і ще більше заметушилась. В неї блискавкою майнула думка тікати, але природжена гордовитість і почування своєї шаноби вдержало її на місці. Вона наважилась стояти і слухати князя, що він казатиме їй.
— Не бійся мене й не тікай од мене. Маю щось тобі сказати. Твої пишні очі одібрали в мене сон цієї ночі. В твоїх очах певно є якась сила, якісь чари. Ніхто мене не чарував так очима на моєму віку, як ти мене вчора причарувала, — тихо шепотів князь.
Тодозя примітила, що його тихий голос затрусивсь на останніх словах.
— Я, князю, не чарівниця й, хвалить бога, нікому не нашкодила будлі-якими чарами, — ще тихше обізвалась Тодозя.
— Ні! ти чарівниця! Жодні жіноцькі очі ніколи ще не мали надо мною такої сили, як твої. А хіба ж я мало бачив тих пишних очей на своєму віку! Ти вчора кинула неначе іскру на мене, як на сухі лляні пачоси. І одразу в мене спахнуло полум'я.
— То, князю, певно ви такий на вдачу. Це не чари мої. Я тутечки ні в чому не винна, — сказала Тодозя.
Тодозя своєю жіночою вродою та почуванням вгадала, що в князя була й справді вдача незвичайно палка, нервова, навіть психопатична, не здатна до поміркування, до людської міри як в марнуванні грошей ради пихи перед польськими випещеними магнатами, так і в жорстокості й... у коханні. Холодна, рівна поміркованість не була властива його палкій, нервовій вдачі. Його вдача була гаряча, як присок, палка, як порох, і часом спахувала, як порох.
— Ой то чари, чари твої, сотничихо! Я вчора чомусь не міг одвести очей од твоїх червоних уст, од твоїх високих брів. Не сила моя, не воля моя — тебе не кохати, — тихесенько промовив Єремія.
Обережна Тодозя зирнула на дві вікні причілка. Маленькі віконечка чорніли на білій стіні, неначе заслонені чорним оксамитом. Ніде не було чути ні найменшого шелесту. Все в покоях і в оселі спало, неначе вимерло.
Єремія несподівано вхопив Тодозю за руки й стиснув своїми гарячими сухорлявими пальцями, неначе залізними давильцями. Тодозя ледве витерпіла й трохи не крикнула.
— Князю, голубоньку сизий! Та про мене ж піде опорока в Лубнах поміж козаками. Не вводьте надаремно мене, удову, в славу! — почала благати князя Тодозя, почуваючи, що огонь в руках князя, пал його кохання ніби пошестю пішов в її серце. Ласкаві слова благання ще більше роздратували князя, неначе підкинули вогню.
— От бачиш! Ти мене назвала голубоньком та лебедоньком. Ти мене кохаєш? Еге? Правда, кохаєш, та не хочеш сказати? — шепотів якось навіжено Єремія й все не пускав її рук та наближавсь своїм видом до її вида.
Тодозя почувала гарячий дух од його вида й одхилилась. Але Єремія вхопив її за плечі й почав навіжено цілувати в уста, в чоло, в брови, а потім пригорнув до себе й ніби зомлів, похиливши голову на її плече.
Цей нахабний вчинок Єреміїн збурив Тодозю і образив її; Тодозя раптом висмикнула свої руки, випручалась і ще далі оступилась за яблуню, неначе закуталась в густе зелене гілля. Єремія наздогнав її й знов вхопив за руку.
— Кохай мене до живоття, до самої смерті! Мене і нікого більше, — вже не зашепотів, а неначе зашипів князь, як жар, поприсканий окропом.
— Не можу! не буду! Пустіть мене, князю. Не вводьте мене в славу, - ще тихіше сказала Тодозя. — Не знущайтесь надо мною, сиротою. Я не далась вам, високо-вельможним, на смішки, на поталу, не дамся на знущання. І я тямлю, що то є честь та шаноба.
Тодозя випручалась і тихою ходою, гордовито піднявши голову, пішла поміж яблунями, прямуючи до дому. Їй чомусь здавалось, що то не князь Єремія, а якийсь напасник татарин застукав її на причілку в садку і вже ладен накинути на її шию аркан, щоб забрати її з собою й одвести в Крим в неволю. Вона почутила, що в неї вже забиває дух і памороки, що її тяма туманіє, голова заморочується, і вона от-от впаде на землю. Єремія розлютувавсь, наздогнав її. Вона почутила, що її за плечі знов вхопили ніби залізні руки.
— Ти, сотничихо, будеш моєю. Нікуди не втечеш од мене! Ніде не сховаєшся од мене! Коли я тобі не уподобний і ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тіло, пошматую на дрібні часточки, — вже не шепотів, а неначе шипів князь. — Я п'яний од тебе, як од хмелю, як од міцного вина. Я п'яний од твоїх чарів, од твоїх пишних очей, — говорив, визвірившись на неї, князь.
Тодозя озирнулась на Єремію, глянула на його переляканими очима й одразу охолола й пополотніла. Він посатанів і стояв блідий, аж жовтий, неначе мрець встав з домовини, широко вирячив очі й дививсь на неї. Очі блищали, неначе спахнули огнем. Тодозі здалось, ніби сам сатана виник десь ніби з-під землі і нападом напався на неї.
Єремія перепинив Тодозю, знов обхопив її плечі знестямки так міцно, неначе хтось стиснув їй плечі обценьками. Вона тільки почувала, що довгі сухорляві пальці ніби вп'ялись в її плечі, а гарячі, як жар, уста все цілували її, неначе пекли, в щоки, в уста, в брівки та в чоло.
— Гляди ж мені, сотничихо, щоб про моє кохання та женихання ні сном — ні духом не дознавсь через тебе ніхто в Лубнах, ніхто в усьому світі. Небо бачить, садок бачить, але ж вони ні до кого не промовляють і нікому не скажуть. Од мене не втечеш нікуди. Я знайду тебе й на твоїй леваді над Сулою, знайду тебе в степах і в пущах та нетрах, де б ти не сховалась, бо я тебе кохаю без тями, без міри. Од мене ніде не сховається той, кого я люблю або ненавиджу. Пам'ятай про це й ніколи не забувайсь про це і вдень і вночі. Пам'ятай — і бувай здорова, козачко чорноброва!
І князь швидкою ходою майнув між яблунями і зник з її очей в гущавині.
VIII
Тодозя стояла на траві під густою гіллястою яблунею й ніяк не могла опам'ятатись. Вона дивилась безтямними очима на садок, на зелене гілля яблунь і не бачила ні садка, ні зеленого гілля. Надворі вже добре розвиднилось. На селі співали півні, ревли корови. Десь у дворі недалеко за садком скрипів журавель: хтось витягав воду з криниці. Село прокидалось і ніби загомоніло стиха. Але Тодозя нічого не чула, нічого не бачила. Їй здавалось, що надворі схопилась страшна буря, закрутився в садку вихор. Їй здавалось, що буря гойдала на небі густі хмари, гойдала дерево, здавалось, що вдарив несподівано страшний грім і розбив її, неначе дерево, її думки десь розсипались, як посіяна на ріллі пшениця, і вона не могла позбирати своїх думок, звести їх докупи і опам'ятатись.
А небо все яснішало та заливалось світом. Трохи згодом Тодозя підвела очі вгору і примітила, що на небі й хмар нема. Небо синіло й лисніло. Сонце викотилось і освітило садок. Тодозя почала примічати яблуні, квітки, почула пташине щебетання. Вона встала і, коливаючись, як п'яна, тихою ходою попленталась через сад. Йдучи стежкою, вона ніби помаленьку збирала розкидані думки, неначе збирала розкидані по садку квітки і складала їх докупи.
«Збезчестив мене князь, кинувся на мене, наче хижий звір», — думала Тодозя й почутила, що гнів на князя приливає до її серця, прибуває, неначе вода весною в Сулі.
Вона глянула на свої руки. На руках синіли смуги, де вхопився Єремія своїми ніби залізними пальцями.
«А все то тітка винна. Це вона намоглася їхати на хрестини, їдьмо та й їдьмо в Сенчу! Заманулось пак побачити княгиню, подивитись, яке на ній дороге убрання, і який кунтуш, і з якої матерії, які на ній перли та дорогі діаманти. Мабуть тітці припав до вподоби вусатий та лобатий Єремія. А на мені все лихо окошилось. От тобі й набралася сорому на ввесь свій вік! Що то для тих польських та й цих наших спольщених панів жіноча честь? А він же не мовчатиме, ще й почваниться перед своїми приятелями дуками, дарма що заборонив мені говорити про його огидливий вчинок. Тепер же мене ославлять, осудять усі добрі люде».
Тодозя увійшла в кімнату. В покоях вже усі повставали, повмивались і причепурились.
— Де це ти, Тодозю, спала? — спитала в неї тітка. — Ти лягла спати в кімнаті, а йдеш звідкільсь з двору.