— Карпиле!..
— Геть, кажу, шкарбане! — розлютувався чолов’яга і кулацюгою штурхонув старого в груди.
Живосил заточився і впав у сніг.
Ждан перескочив через замет, вихопив меча.
— Зупиніться, негідники! Облиште дівчину!
І Карпило, і його помічник, молодий парубійко, випустили Любаву, відсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровіло, очі від гніву та здивування полізли на лоба.
— Ти хто! Як смієш піднімати руку на княжого тіуна? Та я тебе... Та я...
Він аж задихався. Рука шарила біля боку, намацувала руків’я меча. Парубійко відступив до хвірточки.
Але ж тут на допомогу Жданові прибіг Самуїл.
— Чекай, тіуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дівчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим від тобі завинив?
Карпило випростався. Був він невисокий, але дебелий, крутошиїй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув — бликав спідлоба.
— Хто ви такі, що я маю перед вами одвіт держати? Таті з широкого шляху! Розбійники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залізні пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам... ось цими руками... Хто ви такі?
Самуїл підступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувій з восковою князівською печаткою, що скріплювала тонкий зелений шнурок, і тицьнув Карпилові під ніс.
— Дивися, тіуне! Пізнаєш печатку князя Володимира? Той ошелешено закліпав очима.
А Самуїл вів далі:
— Упізнав... От і добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей — ні діда Живосила, ні Любави — і пальцем! Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли!
Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумів, що сперечатися небезпечно, — у незнайомців листи з князівською печаткою! Таких краще не чіпати. Він винувато здвигнув плечима, пробелькотів:
— Зрозумів... Звичайно, зрозумів... Я хіба що? Хотів зла цьому старому та дівчині? Я ж — якнайкраще!.. По справедливості... По руській правді...
— По руській правді! — передражнив його Самуїл. — Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правді серця, по совісті, а ти... А тепер іди і запам’ятай, що ми тут тобі сказали: ти Живосила і Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свій я тобі, як тільки наступного разу завітаю до Глібова, сплачу. Мене звати Самуїлом...
Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.
Дід Живосил просльозився.
— Спаси вас Бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило — не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву... Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!
А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли одне тільки слово:
— Жданку... Жданку...
3
Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в’їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів — дзвонили до вечерні.
По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору Святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.
— Ти тут живеш, дядьку Самуїле? — спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом[16].
— Ні, тут живе мій вуй[17], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд... Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князівські хороми... Зрозумів?
— Зрозумів... То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй — боярин... Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий — ну, як я, приміром...
— Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина — розповім, з якого я роду, а зараз ніколи...
Грюкнули засуви — ворота розчинилися.
Їм назустріч підвівся молоденький служник.
— Дядько Самуїл? Ох, невчасно — боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир...
— З чого б то?
— Княгині Марії Васильківни іменини... Служник провів їх до хоромів.
У великій світлиці пахло воском — на столі горіла свічка. Ліворуч від столу — полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості і клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі... Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.