Кузьмище затрубив у сигнальний ріг, що висів у нього біля пояса.
На валу з’явилося кілька воїв-севрюків.
— Ге-гей! Звідки? — загукали вони.
— Від князя київського Святослава до князя Ігоря! — відповів Кузьмище.
Їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до них вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був він красень. Груди колесом, на щоках рум’янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах — лукаві вогники.
— Хто такі? — спитав зверхньо.
— А ти хто? — у тон йому відповів Кузьмище.
Молодик здвигнув плечима, усміхнувся, мов добрим знайомим.
— Я син тисяцького Рагуїла — Янь.
— А ми посланці від київського князя Святослава до князя Ігоря.
— Почекайте до вечора... Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.
Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.
— Хлопче! Та чи ти відаєш, що говориш? У нас до князя спішні вісті! Похід на половців готується! А ти — до вечора! Ха! Бачили таке?
Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.
— Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про похід! — І розчинив двері: — Заходьте!
У великій світлиці, незважаючи на те що день був сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.
Гінці вклонилися, привіталися.
Ждан відразу впізнав князя Ігоря, хоча бачив його лише один раз кілька років тому, коли той приїздив до Путивля. Він не змінився: ті ж проникливі суворі очі, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно підстрижена борідка різко відтіняли чистоту худорлявого обличчя, а міцна шия і широкі плечі свідчили про неабияку силу. Мав він тридцять і три роки. Поряд з ним, на чільному місці, сиділа русокоса красуня-жона — княгиня Євфросинія... А далі за столом темніло кілька чоловічих постатей, але розглядати їх було ніколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Ігор розкинув руки:
— Кузьмище! От не ждав! Скільки ж це літ я тебе не бачив?
— Та вже, мабуть, чотири літа... З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ ішли, щоб відвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обійшов нас з тилу та й припер до Дніпра. Мусив я шугнути у кущі!.. А тобі ж, княже, як поталанило?
— Ха-ха-ха! — зареготав Ігор. — Ну й нагадав ти історію!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв біля берега, і теж втекли — перевели дух аж у гирлі Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли підростуть наші діти — мій син Володимир, а ханова дочка, — стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нині ти з чим до мене завітав?
Кузьмище подав пергаментний сувій. Ігор зламав воскову печать, розгорнув і почав читати вголос. Святослав сповіщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князів у похід, щоб відомстити нападникам.
— От тобі й сват! — вигукнув, дочитавши, Ігор. — От тобі і Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже він знахабнів останнім часом. Підбив під свою руку кілька орд і вважає себе великим ханом... Наробить він лиха, якщо не дати відсічі!
— Однак же не на Сіверську землю він напав, а на Переяславську, — подав голос із-за столу чорнявий молодик у червоному князівському корзні. — Хай Володимир Глібович і чухає боки! А ми далеко!
— Е-е, Святославе, від Дмитрова до Путивля зовсім недалеко! Звичайно, син Глібів загордився, вважає, що він зі своїм Рюриком — пуп землі Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичів, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пішов далі. А коли б пішов? Хто відає, куди б він повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твій благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похід.
Він знову повернувся до гінців: