— Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик — не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті — двоюрідного брата свого! А ми — пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..
— Я поїду до нього, — сказав Володимир. — Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!
Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під’їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.
— Що трапилось, княже? — спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. — Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!
— Саме тому я і приїхав до тебе, княже! — з притиском сказав Володимир. — Поговорити хочу!
Ігор уважно глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.
Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:
— Кажи, княже, що трапилося?
— Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!
— Се новина для мене! Яку?
— Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!
— Чому?
— Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди — аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!
— Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!
— Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!
— Дурницю мовиш, Володимире!
— Княже! — спалахнув Володимир Глібович і зблід.
— Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити — в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду...
— Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву! Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?
— Може, й так, але тоді мене тут не було б!
— Чому?
— Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною!
Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.
Володимир зблід ще дужче.
— Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!
Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз’ятрило стару рану ще більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.
— Ти чого приїхав сюди, княже? — голос його прозвучав лиховісно. — Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!
— Це твої останні слова?
— Останні.
— Ну, пожалієш, княже! — вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.
Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:
— Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, — іти за тобою чи повертай за Володимиром... Їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?
Хан Кулдюр підтакував:
— Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?
Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.
— Як — повернувся назад? Як же він смів?