— Ти хто? Не заважай! Ця дівка моя!
Міцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Він відступив від Любави, бо бачив тепер нового і далеко небезпечного супротивника.
— Ти що, хлопче, не здурів часом? Чи жити набридло? Виходь на двір — там поговоримо, бо тут ніде й мечем замахнутися!
Другий, ще міцніший удар відкинув його в сіни. Там він торохнувся об драбину, звалив собі на голову полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на двір і підняв меча.
— Ну, виходь! Тут я тебе й порішу!
Але до нього підбіг його товариш і потягнув з двору.
— Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким маємо діло? З княжим конюшим! Дізнається князь — біда буде! Цур йому і пек! Ліпше не зв’язуватися!
— Він же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дівку! Я йому цього не прощу! — кричав розлютовано Степура.
Але більш поміркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сісти на коня, і за якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.
Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дівчина не впізнала його і, піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:
— Не підходь! Не чіпай мене! Ждан зупинився.
— Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впізнала мене? Я Ждан... Пам’ятаєш?
Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя. В її розширених від болю і жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм’якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.
— Жданку! Невже це ти?.. Звідки?.. Ти врятував мене від тих бузувірів... Жданку!.. Що ж це робиться? Свої своїх рубають! Як дикі звірі... Дідуся зарубали... А-а-а!..
Вона схитнулася і важко осіла на долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров’ю.
Ждан переніс її на піл, шматком полотна, що висіло на жердині, перев’язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очі і, не розуміючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далі? Куди подітися з пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати і заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цієї хатини над лугом і коли розправлявся з грабіжниками, не думав, що буде потім, як бути з Любавою. Головне було — врятувати. Тепер врятував. А далі? Залишати у Глібові? Взяти з собою? Ні те, ні інше не підходить. Коли б не поранена...
Він розумів, що важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не витримає. В Глібові залишити її ні на кого... Відвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть йому з Любавою притулок?
До Києва? До Києва недалеко. За ніч можна домчати. А там Самуїл, там боярин Славута. Це єдині люди, до яких він може звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його втечу? Та й коня князівського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?
І все ж єдиний шлях — до Києва! І хай розцінює князь Ігор цей вчинок, як хоче!
— Що зі мною, Жданку? — спитала Любава, піднімаючи голову.
Ждан допоміг їй підвестися.
— Ти поранена! Той негідник дістав тебе мечем!..
— Що мені робити? Дідуся немає, я поранена... Куди ж мені подітися, Жданку?
— Не журися, я тебе не покину. Ми зараз поїдемо звідси... В Київ!
— У Київ?
— Там у мене є знайомі. Вони допоможуть нам... Чи ти зможеш їхати на коні? Рука дуже болить?
— Болить... Але ж їхати треба?
— Треба, люба... Бо інакше — смерть!.. І то — їхати якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали нас тут!
— Тоді подай мені кожуха та хустку — я одягнуся! Та у суднику хліба візьми на дорогу...
Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць хліба.
— Ходімо!
Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.
— Тримайся міцніше! — сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.
Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка...
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1
Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське. Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських соборів.