Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти — Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі... А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув жону і показав на стіл:
— Княгине, вели змінити нам блюда!
Округлий вид княгині розплився у веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі запитала:
— І жіноцтву можна приєднатися?
— Ну звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.
3
Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:
— Княже, біда!
Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом — снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя.
Він відклав ложку.
— Що там — половці чи пожежа?
— Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!
Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.
— Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це? Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:
— Івашку, зайди! — і пояснив князеві: — Це глібівський закуп...[33]
До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.
Князь підійшов, похмуро кинув:
— Коли це трапилося?
— Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город... Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався...
— А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?
— Ніхто ж не ждав нападу.
— Не ждали нападу... Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: — А Ігор? Він ще там?
— Був ще там, як я залишав Глібів...
На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і своїх людей від його помсти.
Івашко стояв ні живий ні мертвий — зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів упаде на нього.
Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світлочервоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.
— Що, княже, війна? З Ігорем?
— Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!
— Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!
— Я не вбивав його людей! — підвищив голос Володимир. — Я пошарпав кілька його городків і сіл — і всього... А він пролив кров!
— Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас...
— І не думай про це! Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! — І повернувся до тисяцького: — Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його — і хай розсудить нас Бог!
Шварн миттю щез з хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.
Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді і почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та недовго те щастя триватиме.
— Я боюся втратити тебе, ладо мій! — схилилася йому на плече.
33
З а к у п — той, хто взяв у феодала позику («купу») і за це виконує феодальні повинності.