— Помовч, хане! Поговоримо про це пізніше! А зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку важливу звістку. — І повернувся до купця: — З цієї хвилини ти вільний і можеш їхати на всі чотири сторони! Що б ти хотів у мене попросити?
Самуїл підхопився на ноги і низько вклонився.
— Дякую, хане, за таку велику ласку... Воля для людини — то найбільший скарб!.. Але якщо ти дозволяєш звернутися до тебе з просьбою, то я насмілюся просити у тебе...
Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:
— Ну ж, кажи! Не бійся!
— Якщо твоя ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця, — і поклав руку на плече Жданові. — Твої люди забрали у мене аж чотирьох холопів, то дай мені хоч одного. Та й мандрувати взимку самому небезпечно — сам знаєш...
Кончак махнув рукою.
— Гаразд, бери... Бранців маємо досить... А шляху в Половеччину не забувай. Ось тобі моя тамга — з нею безборонно проїдеш через усі половецькі заслони. Привозь товари на Тор — вигідно продаси. — І кинув на стіл кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній собачою головою і двома перехрещеними під нею стрілами — це був родовий знак хана. — Тобі і твоєму супутникові дадуть коней і харчів на тиждень. Ти задоволений? Вай-уляй!
— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.
— Тоді йдіть!
Коли вийшли, Ждан сказав:
— Дякую тобі, дядьку Самуїле, що не забув про мене — визволив з неволі тяжкої... Однак скажи мені — навіщо ти розповів про князів? Навіщо розпатякав, що вони стоять на Альті? Не вистачало тільки шепнути Кончакові, які у них сили! Це ж пряма зрада!
Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.
— Не турбуйся! Так вони від мене правду й почують — аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!
— Як? І про князів, і про Альту?
— І про князів, і про Альту... Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?.. А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують... Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка... Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину...
— Ну, якщо так...
— Завтра побачимо — як... А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток...
— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок. Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і ще з більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу князів і зняв облогу.
Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села і хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.
Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.
— О Боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської України! Як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?
Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.
— Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.