Старший здалеку впізнав Тура.
— Старійшина? Здоровий будь!… Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!
Тур привітався — спочатку зі старшим, потім — з молодшим.
— Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!… Не данину привіз я з синами, а чорну звістку — гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!
Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:
— Ходімо!
Вони попростували до князівської хати.
Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч — витесані сокирою липові двері, на праву руч — такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця — і крізь них усередину бризнули яскраві сонячні промені.
Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога — дерев’яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами — широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті — такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах — зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити — один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий — більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.
Не сідали — ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.
З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері — і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов’яга, а тепер — кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[13]. Радогаст підтримував його під руку.
Князь примружився від яскравого світла.
— То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? — він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: — А й справді — Тур!… От не ждав!… Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?
Вони обнялися.
— З синами, князю… З синами…
— З синами?… Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь — обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…
Вони обнялися знову — сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.
— Ну, сідайте — розповідайте, з чим приїхали, — опустився на лаву князь. — Щось гарне чи погане?
— Погане, князю.
— Ну?
— Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам’яному Острові…
— О!
— Гуннські вершники переслідували його з сім’єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…
— Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!… Від Тікича до Росі — рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?
— З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, — втрутився у розмову Кий, — і перший свій удар спрямували проти уличів…
— Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, — додав Тур. — А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем’ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною, зробити своїми рабами…
— Схоже, що так.
— Ми привезли полоненого гунна, князю, — отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім’єю… Може, розв’язати йому язика? Він знає багато…
Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам’яті іскра давно відшумілого життя.
— Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, — повернувся до молодшого сина князь.
Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.