— Що він каже? — спитав нетерпляче князь.
— Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…
— Ернак? Я його пам’ятаю… Які ж його наміри?
Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.
— Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, — знову переклав Чорний Вепр.
— Скільки ж у Ернака воїв?
— Це знає один каган, — була коротка відповідь.
— Куди піде каган після битви з уличами?
— А це відомо одному Тенгріханові! — з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.
Князь Божедар розгнівався.
— Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!… Даю тобі на роздуми одну ніч! — і наказав синові: — Віддай його челяді — хай посадять у яму.
Чорний Вепр повів полоненого.
У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.
Коли повернувся Чорний Вепр, князь обвів потухлим поглядом присутніх, запитав:
— Що будемо робити?
— Зібрати весь полянський полк[14], князю, а в поле вислати сторожу з молодшої дружини, щоб стерегла гуннів, — твердо сказав Тур.
Чорний Вепр зневажливо хмикнув.
— Гм, ти так говориш, старійшино, ніби ворог уже стоїть на березі Росі.
Тур спокійно, з гідністю відповів:
— Я не знаю, княжичу, де він нині стоїть, і сторожа має нам сказати про це. Та коли гунни з’являться на Росі, а ми завчасно не зберемо рать, біда нам буде! — і, подумавши, додав: — Не завадило б нам послати слів до тиверців, до бужан, волинян, деревлян та сіверян. Об’єднати б наші сили — тоді й гунни були б не страшні!
— Ніби це так легко і просто зробити! — Чорний Вепр з викликом подивився на гостей.
Тур вражено здвигнув плечима і замовк. Сини насупилися.
Тут у розмову втрутився княжич Радогаст:
— Мені здається, звістка, привезена русами, така важлива, що легковажити нею не слід!… Чи варто зараз посилати слів, як радить старійшина, не знаю. Треба подумати. А от сторожу в поле пошлемо негайно! І всіх полян оповістимо про загрозу… Заледве минуло двадцять чи двадцять п’ять літ, як ми звільнилися від гуннів. Боюсь, коли б вони не запрягли нас у ярмо знову. Ми не повинні, згорнувши руки, ждати, поки на нас нападуть! Треба ударити першими!
Чорний Вепр хрипко засміявся.
— Ха-ха, мій брат дуже войовничий!… А з якими силами йти?… В уличів, гадаю, воїв було не менше, ніж у нас, бо ж усім відомо, яке то багатолюдне плем’я. А де вони зараз? Розсіялися по степу, мов туман, лягли кістьми, а сам князь Добромир теж збирається до пращурів…
— Що ж ти радиш? Не розумію! — розсердився Радогаст. — То не віриш, що гунни близько, то сумніваєшся, чи варто запрошувати на допомогу сусідів, то не бажаєш посилати сторожу в степ… Що ж, по-твоєму, робити?
…Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя…
— Слати слів до Ернака!
— Що-о?
— Так, слати слів до Ернака! — твердо повторив Чорний Вепр. — І запевнити його, що ми, як і при Аттілі, будемо підкорятися гуннам і справно сплачувати данину!…
— У тебе боги відібрали розум, Вепре! — Радогаст схопився з лави. — У тобі заговорила гуннська кров!… Тобі хочеться підкорятися Ернакові? Ну, й підкоряйся, будь ласка, але сам! А ми хочемо залишатися вільними людьми!
Чорний Вепр спалахнув, теж схопився на ноги і, мов молодий задерикуватий півень, став насупроти брата. Чорний чуб його настовбурчився, широкі ніздрі роздималися, а в очах заблискотіли злі вогники.
— Так, я гунн! Я внук великого Аттіли! У мені заговорила, як ти кажеш, гуннська кров! — він викидав слова, як каміння з пращі. — Ну то й що?… Хіба разом з тим я не княжич полянський? Хіба мені серце менше болітиме, коли проллється більше полянської крові, ніж гуннської?… Мені жалко і тієї й другої… Ось чому я хотів би миром домовитись зі своїм вуйком Ернаком, щоб поляни мирно, спокійно сиділи на своїх місцях!