— Скільки у Ернака війська? Він прийшов сюди сам чи разом з іншими гуннськими племенами?
Підійшли Щек і Хорив, стали прислухатися.
Крек безтямно дивився на молодого полянського воя, і в його вузьких чорних очах зачаїлася тривога, яку він даремно намагався приховати.
Щек схопив його за груди — затряс.
— Та відповідай же, степовий беркуте, коли тебе питають!
Той щось буркнув по-гуннськи і знов замовк.
— Не розуміє по-нашому, — сказав Кий.
— То чого з ним морочитися! Прикінчити — і все! — Щек рішуче рубонув рукою.
Та Кий розсудив інакше.
— Прикінчити ніколи не пізно… Ні, посадіть його на коня — заберемо з собою! Отець дещо пам’ятає по-гуннськи — розпитає його як слід.
Сонце звернуло з полудня й пекло немилосердно. Всі були страшенно стомлені, хотіли їсти й пити, але Кий не дозволив ні хвилини відпочинку: боявся, що гунни, виявивши зникнення своїх воїнів, пошлють по їхньому сліду погоню. Вивівши сім’ю князя Добромира з яру і забравши своїх коней, він обрав найкоротший шлях до Росі через Високу могилу і Чорний ліс.
Хоча всім було ясно, що треба поспішати, їхали поволі. Смертельна втома й спека відібрали і в людей, і в тварин останні сили.
Над безлюдним степом зависла сонна тиша. Ні хмаринки на небі, ні подиху вітерцю. Тільки чути, як ліниво пересвистуються бабаки та шелестить під кінськими копитами сива ковила.
Дорогу прокладав Щек, а Кий з Хоривом трималися позаду, пильно поглядаючи на далекий обрій — чи не покажеться де гостроверхий ковпак гунна?
Та всюди спокійно. Мерехтить у мареві синя далина, ширяє у високості темний орел, монотонно гудуть над червоними головками будяків поважні волохаті джмелі.
Так їхали до вечора. А коли досягнули Високої могили, Кий звелів ставати на нічліг.
— Висока могила… Тут будемо ночувати…
Князь Добромир, що всю дорогу, здавалося, дрімав у напівзабутті, почувши цю назву, враз стрепенувся, розплющив очі, почав вовтузитися у своїй попоні, щоб підвести голову.
— Висока могила?… Покажіть мені її!… Покладіть так, щоб було видно…
Вибрали місце над струмком, недалеко від тінистого зеленого гаю. Коней стриножили й пустили пастися, князю Добромиру намостили з трави та бур’яну м’яку постелю на горбку, щоб було видно Високу могилу, і, напоївши холодною водою, поклали відпочивати. Таке ж ложе приготували і для жінок. Гунна прив’язали до дерева, щоб не втік. І тільки після цього брати взялися готувати вечерю.
Поки Щек, Хорив і Боривой збирали сухий хмиз і розкладали багаття, Кий попатрав стрепета, посік його мечем на шматки, нарвав якогось пахучого зела і накопав їстівного коріння — все це склав у закопчений бронзовий казанок, який возив з собою біля сідла, і наповнив водою. Незабаром у казанку, підвішеному над вогнем, забулькало, заклекотало — і з нього пішов приємно-смачний дух.
За якусь годину вечеря була готова.
Кий дістав з торби хлібину — покраяв на скибки, вийняв кілька дерев’яних ложок.
— Князю, княгине, пригощайтеся… Цвітанко, Боривою, до їжі!
Він спочатку поставив казанок поблизу князевого ложа, та князь, посьорбавши трохи юшки, відклав ложку.
— Дякую… Не хочу більше… А ви підкріпляйтеся!…
Юшка була смачна. Ніжне розварене м’ясо так і тануло в роті, й зголоднілі княгиня, княжна і княжич, не звертаючи уваги на братів полян, котрі взяли собі по шматку стрепетятини і по скибці хліба, запихалися зовсім не по-князівськи.
Казанок швидко спорожнів.
Цвітанка з вдячністю підвела на Кия очі. Знову не сказала ні слова. Тільки поглядом приголубила — мовби доторкнулася ніжною рукою… І від того погляду, як і там, у яру, в грудях юнака прокотилася якась незнана досі хвилююче-солодка й одночасно тривожна хвиля. З чого б це?
Княгиня за всіх подякувала, а Кий сказав:
— А тепер — спати! Відпочивайте, бо, як тільки підніметься денниця[7], я збуджу вас, і ми знову рушимо в путь!…
Княгиня Іскра з Цвітанкою лягли поруч з князем на м’яке духмяне ложе з трави та бур’яну і враз поснули. Щек, Хорив та Боривой повкладалися просто на землі, а Кий пригасив багаття і сів на горбочку, поблизу князя, щоб пильнувати їхній сон…
Князь довго не засинав. Ворушився, стогнав, щось тихо шепотів і все не відривав погляду від Високої могили, що бовваніла в синій імлі.
Кий нахилився над ним, тихо запитав:
— Що тобі, князю? Болять рани?
Добромир слабко ворухнув рукою.
— Болять… Аж печуть… Та ще дужче болить серце!…