Мстислав Глібович після падіння Чернігова прибув з сумною звісткою до Києва. Сюди повернувся і єпископ Порфир «с миром»,[47] тобто з тією місією від загарбників, яку він виконав у Глухові. Софійський перший літопис не повідомляє, яка реакція була на його дії керманичів Києва, але констатує, що священнослужитель «смирившеся со Мстиславом».[48]
Водночас розвідати місцезнаходження і стан укріплень Києва прибув Менгу–хан. Він, ставши табором на протилежному боці Дніпра, «присла послы своя к Михаилу и к горожаном, хотя прелестити20 их».[49] Михайлу Всеволодовичу, киянам вже була відома облудна тактика монголо–татар, які практично не давали корінному населенню вибору: або смерть, або рабство. Тому «и не послушаша его».[50] Багато літописців з віддалених міст повідомляють, що послів у Києві навіть вбили. Останнє малоймовірне перед такою великою нищівною загрозою. Очевидно, літописці помилково перенесли на цей час події 1223 року, коли на Русі вперше з’явилися монголо–татари і їх послів було знищено.[51]
Після погрозливого візиту загарбників, як інформує Воскресенський літопис, «бежеша Михаил по сыну своем пред Татары во Угры».[52] Осінню 1239 року монголо–татари, підкоривши Чернігів, пішли завойовувати Крим.[53] У цьому зв’язку від’їзд Михайла Всеволодовича з Києва важко трактувати за літописцями як втечу від ворогів. Не можна й погодитись з точкою зору Г. Федотова. «Князь не проявив героїзму під час військової небезпеки, — зазначає він у своїй розвідці. — Він втік, залишивши без оборони Київ, підведений ним особисто під гнів Батия».[54] Варто зауважити на це, що від’їзд князя здійснювався без його сім’ї. Дружина князя залишалася на Київщині. Ряд джерел вказують на те, що Михайло Всеволодович поїхав до угорців з метою якщо не організації спільної відсічі загарбникам,[55] то хоча б інформування Заходу про загрозу для нього.[56] Очевидно, він разом з Мстиславом Глібовичем привіз у 1239 році угорському королю двох спійманих монголів, допити яких прояснювали характер дій ворога. «А всі землі і багатства, які їм трапляються, вони плюндрують»,[57] — резюмував почуте угорський єпископ у своєму листі в Париж (після своєї розмови з полоненими).
З Михайлом Всеволодовичем в Угорщину ймовірно приїхав і київський священнослужитель Петро Акерович, який, за думкою С. Томашівського, перед виконанням дипломатичних доручень чернігівського князя був ігуменом монастиря Спаса на Берестові у Києві[58] і став після Іосифа,[59] який у 1240 р. пропав безвісти[60] (або повернувся до Константинополя),[61] митрополитом.[62] Його місія від занепокоєного керманича з Русі до папи не мала успіху.[63] Думки ж владики Петра, зафіксовані як найавторитетніші свідчення в Ліоні, і в інших місцях,21 цінні як джерело пізнання оцінок тієї доби його патрона, Михайла Всеволодовича, завдяки якому він посів найвище місце в церковній ієрархії Русі: «Коли запитали Петра, архієпископа із Русі, про діяння тартар:
ПРО ТАТАРІВ
По–перше, про походження, по–друге, про віру; по–третє, про відправу релігійних обрядів; по–четверте, про спосіб життя; по–п’яте, про силу; по–шосте, про чисельність; по–сьоме, про наміри (їх); по–восьме, про дотримання договорів; по–дев’яте, про прийом послів;
ВІДПОВІВ ТАК:
По–перше, про їх походження сказав, що останні із мадіанітів, що втекли від лиця Г едеона до віддалених країв Сходу, пішли в якусь пустелю, що зветься Етрев. І було у них 12 вождів, головного з яких звали Татаркан, від якого вони нареклись тартарами. Від нього пішов Чиркам, який мав трьох синів. Ім’я першородженого — Тессірікан, ім’я другого — Куртікан, ім’я третього — Бататаркан. Вони хоча і були оточені височенними і нібито непрохідними горами, однак, викликані Курцевзою, внуком Сальбатина, володаря одного з міст, що називається Орнак, вийшли, а саме батько й троє його синів з великою кількістю озброєних воїнів; і убивши Сальбатина, і Орнак, місто його, захопивши, Курпевзу, онука його, переслідували багатьма провінціями. А провінції, що давали їм прихисток, спустошували, серед них значною мірою спустошена Русіа. Минуло вже 26 років. По смерті ж батька три брати між собою розділились. Бо Тессірікан пішов проти вавілонян. Куртикач — проти тюрків, Бататаркан залишився в Орнаку і послав своїх воєначальників проти Русії, Польщі, Угорщини та багатьох інших королівств. І вони троє зі своїми військами з’єднались недавно в районі глибинних частин земель Сірії, і вже, як сказали, минуло близько 24 років з того часу, як вони вийшли з пустелі Етрев.
20 Обдурити.
21 Хоча вони датуються 1244—1245 роками, можна припустити, що ставленик Михайла Всеволодовича їх висловлював і раніше. Адже, наприклад, розширені положення виступу владики Петра на Ліонському соборі 1245 року зустрічаємо і у «Великій хроніці» Матфія Парижського, датованій 1244 роком.