Данило Галицький жорстоко покарав зазіхачів на його володіння. Болохівська земля була пограбована і попалена. Зазнали вогню і контрибуції міста Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків.[23] Ростиславу довелось спішно повертатися аж за Дніпро.
Та знову вірні бояри його запрошують у Галич, де він якийсь час править на догоду прихильній до Чернігова партії на початку 1242 року. Бойові дії між Ростиславом і Данилом Галицьким ведуться з перемінним успіхом, з залученням інших далеких і близьких князів аж до 1245 року.
Орієнтовно у 1243[24] році угорський король Бела IV віддав все–таки свою дочку Анну за Ростислава. Очевидно, угорська сторона була зацікавлена у поверненні Галича під свій вплив і ослабленні Данила Галицького, тому й пішла на укладення цього родинного союзу. Михайло Всеволодович, прочувши про одруження сина, у 1244 році вирушає в Угорщину. Та йому там не радіють. «Король же Угорскый и сын его Ростислав, — сповіщає літописець, — чести ему не створиста. Он же разгневася на сына, возвратися Чернигову».[25]
Причина батькового гніву швидше всього не в тому, що «честі йому не вчинили», а в зневаженні Ростиславом попередніх домовленостей між Михайлом Чернігівським та Данилом Галицьким, його участь у нікому не потрібній усобиці на догоду тим чи іншим боярським партіям. Молодий князь явно діяв всупереч родинним зобов’язанням і піддався шкідливому впливові інтриганів з Г алича. Своєю запеклою конфронтаційною політикою він ставив у незручне становище батька.
Розділ VI
ВИКЛИК ОРДІ
Ординці, завоювавши великі простори Русі, після головних походів починають встановлювати окупаційний режим на підлеглих землях. Князям, які уціліли і визнали ханську зверхність, слід було їхати до Золотої Орди за отриманням «ярлика». У 1243 році, за повідомленням літописців, «великий князь Ярослав26 поеха в татары к Батыеви, а сына своего Константина посла к канови. Батый же почти Ярослава великою честью и мужи его и отпусти и рек ему: «Ярославе! буди ты старей всем князям в Русском языце». Ярослав же возвратился в свою землю с великою честью».[1]
Крім Володимиро–Суздальської землі, він отримав зверхність і над Києвом, де в той час перебував Михайло Всеволодович. Ярослав Всеволодович послав сюди правити свого намісника — Дмитра Ейковича.[2] Таким чином Михайло Чернігівський після повернення з Угорщини, куди він їздив провідати сина, вже не мав ніяких прав на князювання у Києві і змушений повернутися у Чернігів.
Монголо–татари не залишали військових залог у переможених землях і тому, за висновками історика Л. Гумільова, данину вперше почали збирати лише через двадцять років після нашестя.[3] Насправді ж, як свідчать джерела, це трапилося раніше. Так, Воскресенський літопис повідомляє, що «тех же не по колицех временех оставиша во граде, сочташа, а в число, и нача на них дань имати». З’явився навіть термін «татарські люди»,[5] тобто ті, хто працював на ординців. Осінню 1241 року Данило Галицький грабував їх, «бо зоставили їх татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і просо».[6]
Населення Чернігово–Сіверщини, як й інших країв, у першій половині 40–х років XIII століття, очевидно, було пораховане завойовниками, які здійснювали перепис вцілілих жителів за десятками, сотнями, тисячами і десятками тисяч. Як свідчать документи, існувала «Черниговская тьма27 со всими выходы и даньми».[7] У Чернігові діяв баскак, збирач данини.[8] Ханські чиновники під його керівництвом наклали на вцілілу чернігівську людність — від селянина до боярина — тяжку повинність.[9]
Восени 1245 р. Батий наказав прибути до нього князям, які княжили у великих землях. Двадцять п’ять днів перебував у січні 1246 року в ординській ставці Данило Галицький. «І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його, — повідомляє Галицько–Волинський літопис. — Він (Батий), сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, — то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?». І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш–таки, татарин. Пий наше пиття!». І він, (Данило), випивши, поклонився за обичаєм їх».[10] Ціною ганьби і приниження Данило Галицький зберігає за собою владу над князівством. Для православних тієї доби виконання ординських обрядів було рівноцінне зреченню віри. Вільгельм де Рубрук, відвідавши Золоту Орду у 1253 році, зазначав, що «русичі, греки та алани, які хочуть міцно оберігати свій закон, не п’ють його (кумис — авт.) і навіть не вважають себе християнами, коли вип’ють, і їх священики примиряють їх тоді (з Христом), як ніби вони відмовились від християнської віри».[11]