Михайло Чернігівський став популярним героєм житій, сказань саме тому, що як керманич, як людина, за мірками XIII—XVII століть, здійснив подвиг: незважаючи на природне бажання жити, він не зрадив Богу, православній вірі.
Його онук, Ростовський князь Борис, закликав в Орді «з плачем» діда: «Поклонися, створи волю цареву».[33] Ростовські бояри теж намагалися зняти з душі князя всі моральні табу і сумніви щодо язичницьких вимог: «Все за тя опитемію пріимем, княже, со всею областію своєю».[34]
Проте Михайло Всеволодович був несхитним: «Не хощю аз именем токмо зватися христіян, а дела творити поганих».[35]
Реальність цих слів підтверджується багатьма чинниками. Якщо Плано Карпіні запам’яталася з почутого в Русі та Орді така красномовна деталь вбивства, як биття Михайла Чернігівського «п’яткою в живіт проти серця», то її не могли не зафіксувати безпосередні свідки трагедії, онук князя Борис, бояри. Коли у житії натрапляємо на деталізацію процесу мучення Михайла Всеволодовича («растегоша (Михайла Черн. — авт.) за руце и за нозе, сначала его бити руками по сердцю, а посем повергоша его ниц на земли, и біяхуть его пятами»),[36] то вона, зрозуміло, йшла від тих, хто на власні очі спостерігав за моторошним дійством.
За небезпідставною думкою дослідників, враження ростовського князя Бориса і його бояр лягли в основу першого початкового житія про великомученика.[37] На його основі з’являються інші редакції сказань про князя Михайла. Причому їх появу, мабуть, ініціював Ростов. На користь цього висновку діє й вирішення проблеми згадуваного у багатьох найдавніших редакціях житія духовного «отца его (князя — авт.) Ивана»,[38] який благословляє Михайла Всеволодовича на християнське подвижництво. Філарет Гумілевський,[39] опублікувавши житіє, знайдене у збірнику31 Глухівського Петропавлівського монастиря, де у заголовку написано: «Сотворено Іоанном епископом», зазначив, що такий «до цього часу не був відомий».[40] Дехто відразу поспішив засумніватися у реальності буття церковнослужителя. «Приєднуючись до точки зору В. Ключевського про випадковість повідомлення про авторство єпископа Іоанна, — писав Н. Серебрянський, — вважаю за необхідне додати, що рукописна традиція не тільки наполегливо, але й більш–менш впевнено, визначально з усіх різновидів проложного сказання приписує перу Іоанна саме цю редакцію. Переглянуті мною списки різних віків (XIV—XVII), з указаниям в заголовку імені автора, мають однаковий текст сказання».[41] Цей відомий дослідник житій теж, як В. Ключевський, вважав, що «нема даних впевнено говорити ні про авторство, ні навіть про існування сучасного св. Михайлу Чернігівському єпископа Іоанна».[42]
Разом з тим М. Карамзін у примітках до третього тому наводить рядки Кирилівського літопису про те, що 6 квітня 1231 р. на посвячення у Києві єпископом Кирила приїхали єпископ «Порфирий Черниговский» та ігумен «Иоан Мученический из Чернигова».[43] Публікація Лаврентієвського та Суздальського літописів за академічним списком у 1962 році теж «засвітила» це ім’я. «А от Чернигова Іоан, игумен Мученическіи»,[44] — читаємо в опублікованому тексті, де й є ще уточнення упорядників, що це ігумен Борисоглібський.[45] Дійсно, у Чернігові на території Дитинця існував до монголо–татарської навали Борисоглібський монастир,32 названий на честь мучеників Бориса та Гліба. Оскільки були вони улюбленими героями родини Михайла Чернігівського (дочка Марія назвала двох своїх синів їхніми іменами), то немає сумніву, що ігумен Іоан виконував функції сімейного духівника князя. Після полонення монголо–татарами єпископа Порфирія та вивезення його до Глухова, очевидно, єпископом Чернігово–Сіверської єпархії став ігумен найбільш впливового монастиря Чернігова Іоан. Реальну основу зв’язку чернігівського князя і духовної особи з таким іменем підтверджує й дослідження Л. Дмитрієва.[46]
У кінці 1246 року ростовський князь Борис був відпущений з Сарая до Чернігова.[47] За всіма переконливими ознаками він разом з своїми боярами перевіз сюди останки Михайла Всеволодовича та боярина Федора. Вони були поховані у відновленому Спаському соборі.[48]
Отже, вцілілі чернігівці, отець Іоан першими почули розповідь про мученицьку смерть князя та його боярина. У Чернігові відбувся обмін інформацією про передсмертні їх хвилини в Сараї і про останню розмову духовного отця з князем. Вона, до речі, «видає» автора чи співучасника написання однієї з редакцій житія. «Отвеща епископ, — читаємо у редакції рукопису, знайденого Ф. Гумілевським у Глухівському Петропавлівському монастирі. — Мнози ездивая сотвориша по воли поганого, прельстишася славою света сего, идоша сквозе огнь и поклонишася идолам. Ни брашна, ни пития их не прийми во уста, но исповеждь веру христианскую, яко не достоит христианам твари поклонитися, но токмо Господу Іисусю Христу».[49] І далі єпископ «глагола има: «Вы будета в нынешнем роде новая мученика, на утверждение инем, аще тако сътворита».[50] Тобто, як оповідає одна з найдавніших редакцій житія, духовний отець ініціює князя та боярина здійснити подвиг, настроює їх на мучеництво в ім’я Христа. Це підкреслення перебільшеної ролі церковнослужителя у виборі Михайла Чернігівського засвідчує, що автор житія був зацікавлений у піднятті значимості як постаті Іоанна, так і церкви. Якщо житіє дійсно написане (або відредаговане!) єпископом Іоанном (а це, певно, так і є!), то його бажання показати себе у вигідному світлі як духовного наставника, який сповідує сувору вірність постулатам християнської віри, зрозуміле. Якщо б духовний отець благословляв князя на інше, то чи був би здійснений мученицький подвиг? Не випадково у кульмінаційний момент вибору, коли бояри і онук Борис намагалися відмовити Михайла Всеволодовича перечити Батиєві, боярин Федір як один з головних героїв житія, нагадує великому князю: «Помниши ли, господине, слово отца своего духовнаго, еже учаше паю от святаго Евангелія? Рече бо Господь: иже хощет душю свою спасти, погубить ю, а иже погубить душю свою мене ради и Евангелія, то спасет ю».[51]