Таким чином світло слави великомучеників у такий спосіб немов органічно пролилось і на церкву, яка в особах князя та його боярина знайшла авторитетне підтвердження міцності і незламності християнського віровчення.
Разом з тим літописні оповідачі, возвеличуючи святість вірності Богу, осуджують зрадництво вірі вітчизняних пристосуванців, таких, як зокрема «нечестивыи».[52] Доман путивлець, який стратив великомучеників. Він «быв прежде христіанин, после же бысть поган, отъвръгся веры христіяньскія законопреступник».[53]
Розділ VII
ЗМІНА ОРДИНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
У працях багатьох істориків побутує думка про толерантне ставлення монголів до християнської релігії, «навіть з пошаною до Церкви».[1] «Татари не ставилися зле до християнської віри, — теж зазначив у своїй розвідці відомий історик Д. Багалій, — і тому можна гадати, що коли руські князі гинули в Орді, то причини цього були не релігійні, а політичні».[2] Важко погодитися з цими висновками, які досить–таки суперечать історичним фактам. Ординці, захоплюючи князівства Русі, ніяким чином не виявляли шаноби до віри підкорених. У полум’ї Успенського собору згорів володимирський єпископ Митрофан.[3] Загарбники скарали на смерть єпископів Рязані[4] та Переяслава.[5] У Чернігові були знищені і розграбовані Єлецько–Успенський,[6] Борисоглібський[7] монастирі. З церков були зняті золоті хрести і на їх місце поставлені місяці.[8] Зазнав пожежі і грабунку центральний чернігівський Спаський собор.[9]
Така ж «толерантність» проявлена загарбниками і в Києві. Як повідомляє «Київський синопсис», вороги «церковь пресвятыя Богородицы Печерскую оскверниша… и весь монастырь со всеми украшеніями и каменными стенами до основанія искорениша и разметаша».[10] Ігумен Києво–Печерського монастиря Серапіон,[11] врятувавшись від погромників, писав пізніше: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа землю напои».[12]
У Володимирі–Волинському, за літописним свідченням, «церкви… исполнена трупья».[13] Ці красномовні докази варварського ставлення загарбників до культових споруд, масові вбивства ченців, церковнослужителів не дають підстави обілювати ханську політику на завойованих землях.
Водночас, як засвідчують джерела, вона через кілька років після встановлення панування окупаційного режиму була змінена. З чим можна пов’язати пом’якшення ставлення загарбників до християнської віри?
Версій тут знову може бути кілька. Насамперед монголо–татари переконались у глибокій вірності і незрадливості православних своєму Богові, а також перевагах християнського віровчення над язичницьким. Вчинок князя Михайла і його боярина Федора, за переказами, навіть здивував Батия.[14] Великий резонанс їх мученицької смерті за віру, без сумніву, позитивно вплинув на подальший характер зміни тактики ординців, щодо вірувань підкореного народу. Плано Карпіні у 1247 році свідчив, що «дехто, однак, передбачає, що якщо татари отримають всевладність (…), то вони змусять всіх вклонитися їхньому ідолу».[15] Проте цього не сталося. Загарбники навпаки починають симпатизувати християнській вірі. Син Бату Сартак стає християнином.[16] До речі, за ярликом до нього їздив онук Михайла Всеволодовича Борис,[17] і його розповідь про мученицьку смерть діда, можливо, вплинула на вибір релігії ханом. Хан Гаюк у 1247 р. вже теж збирався охреститися. Він тримав біля свого шатра чимало руських священиків і дозволяв їм справляти службу у часовні.[18]