Досить грунтовно політичну діяльність князя Романа Мстиславича описує М.М.Карамзін. Але відомості про неї явно не вписувалися в історіософську схему князів київських, володимирських та московських, створених російським історіографом. Це призвело до того, що постать князя подана вченим у вкрай темних барвах, як “тирана”, “князя жорстокої вдачі”. Так коментуючи час перебування Романа у Новгороді наприкінці 60-х років XII ст., де молодий Роман вельми позитивно себе проявив, російський вчений не втримується від такої характеристики: “Багатьма блискучими властивостями був достойний свого пращура Мономаха, але він, на нещастя, жертвував властолюбству правилами доброчеснос- ті”. Вчений особливо наголошує на конфліктності Романа у його відносинах з вельможами, при цьому повторює згадану вище характеристику князя Романа, зроблену Адамом Нарушевичем: “Тоді цей князь, злий під впливом ненависті до вельмож, почав лютувати як другий Бузиріс у своїх володіннях”.[18] Заслугою М.М.Карамзіна було те, що він залучив до наукового обігу майже повний обсяг джерел з нашої теми. З цього часу робота дослідників, їх нові спостереження багато чому залежали від вдосконалення і поглиблення методики аналізу матеріалів письмових пам’яток.
Подальша історіографія XIX ст. не прийняла різко негативної характеристики князя Романа. Важливою ознакою праць істориків було й те, що тепер вчені стали приділяти більшої уваги державним факторам розвитку давньоруського суспільства, у тому числі і політичним процесам у Південній Русі. Так, М.Польовий відзначає могутність князівства, яке побудував князь Роман: “Ніколи ще Галицьке князівство не розширяло так далеко своїх меж”. Відрізняється від позиції М.М.Карамзіна і зроблена М.Польовим характеристика Романа Мстиславича: “Наскільки хитрий, настільки хоробрий і лютий, справжній Карл Сміливий нашої історії, Роман, безумовно, чекав того часу, щоб справитися з руським Людовиком XI Всеволодом Георгієвичем”. М.Польовий критикує М.М.Карамзіна за невірну оцінку постаті князя Романа, некоректну характеристику його відносин з сильним суздальським князем. Зокрема, історик підкреслює, що Карамзін “не бачить того, що дивний Всеволод не був володарем Романа, і що Роман використовував Всеволода своєю заповзятою політикою”. Іншим князям, на думку вченого, “не вистачало розуму Романа, його дієвості, його неприборканої хоробрості”.[19] Цікаво, що трошки раніше доволі високо князя Романа як політика оцінив один з перших австрійських істориків Галичини Й.Енгел. Так, описуючи вмілу інтригу Романа з галицькими боярами, які під впливом волинського князя напали на свого володаря Володимира Ярославича, цей історик називає Романа Мстиславича “Рішельє півночі”.[20]
І для праць інших російських дослідників цього часу було притаманне бажання давати у цілому позитивну характеристику Романа. М.П.Погодін, підбиваючи підсумки політичній діяльності західноруського князя, відзначає, що той “в молодості відбив блискучу рать Андрія Боголюбського від Новгорода, в старості став найсильнішим володарем на півдні, зайняв Галич, контролював Київ, розбив половців, захистив Візантійську імперію від нападу варварів, приборкав ятвягів і литовців”. Особливу увагу історика привернув похід Романа Мстиславича проти степовиків у 1203 році, який він пов’язує з реалізацією русько-візантійських домовленостей про боротьбу проти кочівників.[21]
Найбільш докладно з російських істориків XIX століття етапи життя галицько-волинського князя висвітлені в працях С.М.Соловйова. Діяльність Романа дослідник розглядає в контексті власної концепції переходу від родинних князівських відносин до державних. Зображуючи князя як провідника нових явищ у Південній Русі, звертаючи увагу на його видатні особисті риси, вчений одночасно відзначив, що “підгрунтя Галицького князівства не мали в собі тих умов міцного державного побуту, які існували на півночі і якими скористалися місцеві князі для збирання Руської землі, для утвердження в ній єдності і порядку”. Автор грунтовно висвітлив прагнення суздальського князя Всеволода посварити між собою південноруських князів, одночасно підкресливши, що “Роман дійсно прагнув до миру на Русі”. В праці звертається увага на значне місце в діяннях Романа змагань за володіння в Київській землі, оскільки вони мали велике значення для зміцнення його позицій на Русі. Дослідник, на відміну від своїх попередників, відзначає, що суперник Романа Мстиславича київський князь Рюрик Ростиславич не міг втрутитися в справи Галича, бо йому доводилося постійно рахуватися із складним для себе перебігом подій на Чернігівщині. “Роман Мстиславич, – резюмує життєдіяльність князя С.М.Соловйов, – отримавши у спадщину від батька незвичайну дієздатність, заповзятливість, невтому, не любив відступати від раз взятого наміру і не гребував засобами при його здійсненні”.[22]
В працях В.Й.Ключевського спеціально не розглядалися обставини діяльності Романа, проте вчений звернув увагу на те, що цей князь “пропонував, між іншим, змінити порядок заміщення київського великокнязівського столу… Князі не прийняли цієї пропозиції”.[23] Таким чином, цей дослідник вперше сприйняв як реальне повідомлення В.М.Татіщева про прагнення Романа встановити новий порядок князівського управління на Русі.
Досить оригінально політичну кар’єру Романа Мстиславича оцінив на початку XX століття відомий російський історик О.Є.Пресняков. З одного боку, вчений відзначає князя як енергійного і впливового учасника життя Південно-Східної Європи, який “сильною рукою немов би стримав процеси розкладу Південної Русі, згуртував її частини довкола нового політичного центру”. Однак, на думку вченого, така діяльність суперечила об’єктивним процесам розпаду Русі. “Його велика енергія зупинила на короткий час коло історії в долі Південної Русі”.[24]
Князь Роман в літературі (XIX –
першої половини XX ст.) з історії
України та Польщі
Досить докладно життя і політична кар’єра Романа висвітлювалася в дослідженнях з історії України, з минулого західноруських земель. І тут першою слід назвати велику, написану на широкому колі джерел, перш за все літопсів, працю з історії Волині та Галичини Дениса Зубрицького. На думку автора, який докладно висвітлив головні факти біографії Романа Мстиславича, той – “князь мужній, дотепний, але властолюбний”. Перебуваючи під впливом концепції М.Погодіна, Д.Зубрицький прагне показати державні аспекти розвитку Волині та Галичини часів Романа. Автор уважно розглядає складне питання про статус Києва напередодні смерті князя Романа, справедливо вважає, що немає підстав заперечувати можливість контролю над цим містом галицько-волинського князя. Що стосується питання про характер взаємин останнього з Всеволодом Юрійовичем, то дослідник робить висновок, що після приєднання Галича волинський князь по могутності зрівнявся із суздальським. Слід відзначити і один суттєвий помилковий погляд історика. Спираючись на некоректні повідомлення пізніх літописів, Д.Зубрицький вважав, що влітку 1205 р. Роман йшов у похід не проти, а на допомогу краківському князю.[25]
В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії.[26] Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства.[27] В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі.[28]
18
22
23
25
26
27
28