Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Погляд В.Абрахама та С.Томашівського про похід Романа в Саксонію в 1205 р. підтримав і розвинув у спеціальному дослідженні про релігійні стосунки Русі з Римом М.Чубатий. Історик писав: “Маємо підставу здогадуватися, що похід Романа на Польщу не був сусідньою війною, а єдиним епізодом великої боротьбі Вельфів з Гогенштавфенами”. Для аргументації своєї позиції автор навів свідоцтва інших джерел, хоча використання деяких з них, наприклад, “Діянь єпископів хальберштатських” не можна вважати правомірним.[39]

Велике значення діяльності Романа Мстиславича у політичному житті Русі підкреслюється в загальних працях з історії України, що були написані українськими істориками у діаспорі у дусі концепції М.Грушевського та С.Томашівського, прихильники якої не вбачали особливої різниці між Руссю і більш пізньою Україною. Так, Д.Дорошенко пише, що “Роману удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка об’єднала українські землі від Карпатів до Дніпра”.[40] На думку М.Голубця – автора розділу про Русь XII – XIII ст. в “Великій історії України” – не має підстав для перебільшення впливу релігійного моменту на політичні дії князя Романа. Історик не погоджуються з характеристикою про якусь виняткову жорстокість Романа Мстиславича по відношенню до бояр. “Православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву лєгенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек”.[41] М.Андрусяк звертає увагу на те, що Роман не хотів сідати князем у Києві, бо “він уважав його за окраїнний город своєї держави”.[42] З близьких позицій пише і М.Кордуба, який відзначає, що Роман “зрозумів, що погоня за маревом київського престола не лише не приносить ніяких реальних користей, але зовсім безцільно виснажує сили та енергію князів, ставляючи їх перед непоборними труднощами”. Розвиваючи погляди своїх попередників, вчений вважає, що наприкінці XII ст. реально на базі колишньої Русі в Східній Русі виникають дві нові держави – “суздальсько-ростовська” та “галицько-володимирська”.[43] Н.Полонська-Василенко підкреслює, що “Роман став володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в’язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, спільна історична традиція”. Смерть князя Романа “була величезною катастрофою для України.”[44]

З близьких до історіографії XIX – початку XX ст. позицій історія Південно-Західної Русі, біографія князя Романа висвітлювалася в історичній літературі радянської України у міжвоєнний період. Так, К.Г.Гуслистий відзначав, що при князі Романі “виникло могутнє Галицько-Волинське князівство, яке значний час відігравало головну роль в історії України”. На думку дослідника, джерела зображають галицько-волинського володаря “князем надзвичайно хоробрим, фізично дужим, енергійним, розумним, наполегливим політиком, дуже жорстоким до своїх ворогів. Ці властивості і допомогли йому відіграти видатну роль в історії Галицько-Волинського князівства”.[45] К.Г.Гуслистий також вважав, що напередодні смерті князя Романа Київ знаходився під спільним суверенітетом галицького та суздальського князів. Історик підкреслює, що Галицько-Волинське князів- ство “довгий час відігравало головну роль в історії України і прагнуло об’єднати роздроблені українські землі в єдину централізовану державу”.[46] З другої половини сорокових років під впливом відомих рішень партійно-ідеологічних установ історія Галицько-Волинської Русі, як і в цілому Русі, дистанцію- ється від більш пізньої історії України.[47]

В міжвоєнний період постать Романа, його взаємини із західними сусідами знайшли докладне відображення в дослідженнях польських дослідників. На думку С.Закжевського, в останніх роках XII – на початку XIII ст. відбувався процес поширення польських впливів на Русь, між Польщею та Угорщиною відбувся розділ сфер впливу на сході.[48] При розгляді питання про битву під Завихостом інший польський історик С.Захоровський вважає незрозумілими причини конфлікту між нещодавніми союзниками Романом і Лешком, заперечує можливий зв’язок походу галицького князя з подіями в Саксонії.[49]

В 1925 р. вийшла праця Б.Влодарського, де спеціально розглядаються питання східної політики Малопольського князівства за часів Лешка Бялого (1194–1227 рр.). В дослідженні чимала увага приділяється особі Романа, який, як вважає історик, прагнув створити міцний державний організм. Стосунки Романа і Лешка висвітлюються на фоні взаємин їх держав з Угорщиною, а також з урахуванням впливу на них міжкнязівських конфліктів на півдні Русі. Автор підкреслює важливість польської політики у діяльності галицько-волинського князя, підкреслює прагнення Романа мати у Польщі прихильних собі володарів. Чимало уваги вчений приділяє останньому драматичному епізоду життя Романа, наголошуючи на необхідності при його розгляді комплексного аналізу повідомлень польських та давньоруських джерел. Історик також не сприймає концепцію, згідно якої Роман бажав втрутитися в конфлікт Вельфів та Гогенштауфенів. У порівнянні з працею Л.Дроби, Б.Влодарський вважає впливи Польщі на Русь на межі XII – XIII ст. значно більшими. Він абсолютизує роль особистих династичних зв’язків у міждержавних відносинах Русі і Поль- щі.[50] В середині 30-х років А.Вількевич-Вавжиньчикова присвятила свою велику статтю про роль русько-польських відносин межі XII – початку XIII ст. з’ясуванню найбільш складних, невирішених питань. Зокрема, дослідниця відзначає, що у працях її попередників при висвітленні теми досить часто або відсутні загальні оцінки, або їм притаманне перебільшення ефекту результатів польської політики на сході. Історик доводить ймовірність інформації Вінцентія Кадлубка про події у Бересті 1182– 1183 рр., зокрема участі в них князя Романа, звертає увагу на необхідність уважного вивчення відомостей про Русь у працях В.М.Татіщева. Події під Завихостом (1205 р.) не знайшли достатнього висвітлення у праці, проте дослідниця наголосила на необхідності більш ретельного аналізу давньоруських літописів при розгляді проблеми, оскільки вони, на думку історика, дають найбільш об’єктивну інформацію.[51]

Сучасні історичні дослідження про князя Романа

Не дивлячись на критику поглядів В.Абрахама, С.Томашівського та М.Чубатого з приводу направленості походу Романа 1205 р. на Польщу в працях польських дослідників 20-30-х років, думка перших набула на межі 40-50-х років відродження у працях В.Т.Пашуто, який знову наголосив, що під час останнього свого походу князь Роман прагнув досягти Саксонії. На сторінках монументальних “Нарисів історії СССР” дослідник навів основні етапи життєвого шляху видатного давньоруського князя підкреслив його велике прагнення об’єднати Південно-Західну Русь. Історія Південно-Західної Русі, діяльність князя Романа по створенню Галицько-Волинського князівства наприкінці XII – на початку XIII ст. докладно представлена на сторінках спеціальної монографії автора “Нариси історії Галицько-Волинської Русі”. Чимало фактів із зовнішньополітичної діяльності князя Романа на підставі вивчення значного корпусу вітчизняних та іноземних джерел наведена істориком у монографії “Зовнішня політика Давньої Русі”. Зокрема, В.Т.Пашуто зробив спробу зв’язати причини останньої виправи галицького князя на Польщу не тільки з подіями в центральній Європі, а й ситуацією в польському Помор’ї. Він вперше досить детально розглянув обставини перебігу взаємин Романа з Візантією.[52]

39

Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка. – Львів, 1917. – Т. 123/124. – С. 10.

40

Дорошенко Д. Нарис історії України. – Друге видання. – Т. 1. – Мюнхен, 1966.– С. 85.

41

Велика історія України. – Видав Іван Тиктор. – Т. 1. – Київ, 1993. – С. 179–210. Перше видання вийшло у Львові в 1935 р. (автор – М.Голубець).

42

Андрусяк М. Історія України. – Ч. 1. – Прага, 1941.– С. 110.

43

Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. – Краків, 1941. – С. 48–53.

44

Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992.– С. 192–193.

45

Нариси з історії України. – Вип.1. Київська Русь і феодальні князівства. XII – XIII ст. – К., 1939. – С. 128–132 (автор – Л.Гуслистий).

46

Нарис історії України. – Уфа, 1942. – С. 41 (автор – К.Гуслистий).

47

Про це див.: Ісаєвич Я.Д. Проблема походжння українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996. – С. 22–42.

48

Historia polityczna Polski. – Cz. 1. Wieki średnie // Encyklopedia Polska. – T. 5. – Kraków, 1920. – S. 129–132 (автор – С.Закжевський).

49

Grodecki R., Zachorowski S., Dąbrowski J. Dzieje Polski średniowiecznej. – T. 1. – Kraków, 1926.– S. 213 (автор – C.Захоровський).

50

Włodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. – Lwów, 1925; див. також посилання 34.

51

Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. Ze studiów nad polityką polską na Rusi na przełomie XII–XIII w. // Atenium Wileńskie. – 1937. – R. XII. – S. 3-20.

52

Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950. – С. 191–193;

Очерки истории СССР. Период феодализма IX – XV вв. в двух частях. Часть первая (IX – XIII вв.). – Москва, 1953.– С. 315, 316, 362, 373, 374 (автор – В.Т.Пашуто);

Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – Москва, 1968. – С. 163, 165, 166, 181–183, 213.