Князь роси(вибрані поезії)

Тарас Мельничук Князь роси(вибрані поезії)

* * *

сутеніє вечір мій вогнем
і журавлем коло криниці
козацьке щастя під конем
а кінь мій білолиций

козацьке щастя під конем
а кінь цілує воду
напився блискавки з вогнем
націлувався крові з броду

козацьке серце під конем
а на коні сідельце
гасіть коня мого вогнем
стріляйте в серце

козацьке серце під конем
а на коні не хоче
відай оба ми коню вмрем
вже турок шаблю точе

* * *

тут Сагайдачний
в кожнім серці
                  плаче
пояничарились
козачі юнаки
й з дівочих чресел
                необачних
сипляться на діл
                потурнаки
так день
      так рік
      і так віки
і жовкне Шлях Муравський

йдуть печеніги
            в Печеніжин
          і голубі хозари
сховались
          за козацькими сльозами
          у ковил
і ждуть і ждуть
          нових могил

Стародавній сонет

Бджіл медоносних українські доли…
Ян Анджей Морштин(1619–1693)

Бджіл медоносних українські доли,
Й сама Вкраїна — вулик золотий…
Було, було… Та відгуло в світи
Й взяло з собою щільники медові.

І покриткою попідтинню доля
Пішла, розп'ята на штики й хрести.
Втіка з Сибіру Кармелюк Устим,
Але дарма — нема Вкраїни вдома.

Є прах. Є страх… З Софії капле кров,
Аж захлинулись Золоті ворота,
І жебраком йде до Москви Суботів,

А до галер прикований Дніпро
Везе своїх братів й сестер в неволю
Повз москалем зґвалтовану тополю.

* * *

живу син риби
у пропахлій
ароматом чорнобилю
                і чебреців
ріці

живу у ріці
до мене приходять
синьоокі бобри
щоб мене налякати

живу живу у ріці
на Поділлі Волині
Покутті
              раптом
              хтось мене взяв
                  на приціл:
                  не тікай
        все одно тебе спалимо
        щоб твій син не ходив
            як мікроб
            як рута —
             розкутий

* * *

І ось я на Україні,
Звісно, у сні…
Бджоли пасуться на полонині,
Заробляючи трудодні.

Небо лягло на Карпати,
Немов на підвалини світові…
Корови хрестяться
              на конюшину
І тут же вмирають —
живі.

* * *

болить мене доля
від дому до Дону
безсмертя болить
                  і сльоза
і грона соборів
й сто тисяч заборів —
й безлиста як воля
                      лоза

* * *

байдаки личком
до моря нахилились
    ми ж так любились
    братів не кували
синє море визволяли

а тепер
синє море потопає
крізь човен
                  витікає

а човен покинув
червону калину
одним-один
на чужині гине

* * *

візьми мене
            на цій траві
візьми
            ми ще живі

що се за дім?
            що за народ?
живого сонця кровотеч
і смертоносний ад європ
і кротость люблячих заброд
і пресмикающийся меч

іноплеменная геєна
йде суд і мертвих
              і живих
й святая єресь воскресенна
спокусить воїнів твоїх

* * *

я знав
що найкраща птаха

на світі

це жінка

я кохав
і вона кохала мене

а потім їй стало
сумно зі мною

вона вийшла у сад
щоб я не бачив
приміряла
золоті крила —

і полетіла

я плакав
обіймаючи на ліжку
її біле
ледь засмагле
тіло
  

* * *

спить степ
спить Італія
сплять дівчата

а чужина —
        бездомна

і в череві ворушаться
зародки рабів