А пiсля ураганноï вiтряноï бурi натрощило гiлля не тiльки на горi, а й у селi, з сiльради сказали, аби трощене гiлля з обiйсть повиносили на дорогу, поскладали пiд загорожами. А ще — поспилювати чи позрубувати дерева, коли близько бiля електромережi, бо цiєю бурею накоєно лиха, то нащо чекати ïï в гостi вдруге, рубайте чи ясен, чи клен, чи акацiю, коли можуть завадити електромережi.
Так цiкаво бiгалось по селу — там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i хлiв блимає кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдображається, нi груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!
Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.
Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля — сiрниковоï коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на вас.
Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.
— А ходiть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм лагiдно поспитав: — Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжоï гори?
— Ми не зальотнi, ми з Княжоï…
— Та видно, що з Княжоï, — засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не страшним, хоч порубаний та посiчений. — Ви мене знаєте?
— Нi…
— Та мене весь бiлий свiт знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.
— А ви суницi збираєте в лiсi? Чи опеньки?
— Збираємо…
— Хлопцi, що я вас попрошу… Я сам iз Києва, я до вас по суницi приïжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник i мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душi, наче от — був якийсь час у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника — щось не те, й край… Вам ясно?
Ви мовчали, вам було не ясно.
— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. — Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. — Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам…
I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.
— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?
Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.
— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов… Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приïду, чи по горiхи… Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.
Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався:
— I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? пжакам, га? Чи вужам? Так ïжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока — знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжоï гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає…