Знову на хатньому причiлку сидиш у зеленому липовому парашутi, що шелестить листям, i кличеш до себе Княжу гору так, начеб кликав рiдну матiр, аби не барилась у колгоспному полi, а верталася б хутчiй до домашнього вогнища. Кличеш довгохвостих сорок i диких кiзок, а ще ж i зайцiв, бо зайцi також водяться, а ще ïжакiв, гадюк, куниць, золотаво-пухнастих бiлок. Дiд Гордiй сидить пiд хатою в бiлiй полотнянiй сорочцi, струже ложку з деревини, й кучерявi стружки облiпили дiда, як бджоли вощину. А що ти кличеш Княжу гору вголос, то дiд пiдказує:
— Не забудь позвати борсука…
Виспiвуючи в липi, слухняно кличеш борсука, хай навiдається в гостi.
— Не забудь лисицю…
Чом би й не покликати лисицю, i ти з липи спiваєш до невидноï звiдси лисицi, щоб не барилася, а спускалась у село.
— I вухату сову поклич, i горличок поклич… За розумною дiдовою порадою кличеш i вухату сову, й горличок, кличеш те, що лiтає, бiгає та лазить, що гарчить i щебече, бо твоя душа готова вмiстити в собi все, що вмiщає в собi душа Княжоï гори, у вас-бо спорiдненi душi.
— Ти, хлопче, такий, що й вовка покличеш. Кажуть, цiла тiчка вовча на горi об'явилась. Ну, тiчка чи не тiчка, а таки недавно колгоспну ягничку зарiзали, що лиш кiсточки й познаходили. Вовка кликати не треба — вiн сам прийде.
Ось на твiй клич iз Княжоï гори, мiнячись у сонячному промiннi, переблискуючи барвистим оперенням, летять птахи.
— Дiду, горлицi летять!
Дiд Гордiй сидить пiд хатою в сивiй хмарi розмаяного волосся.
— Дiду, вже й лелека летить!
Лице в дiда Гордiя начебто багатшає ще на одну борозну, а стiльки ж ïх у нього, що не лице, а рiлля.
— дiду, а качки дикi!
Очi в дiда Гордiя завiшано мережаними повiками, за якими вiн сховався разом iз усiм своïм великим i загадковим життям.
Горлицi перелетiли в попелястому шумовиннi повiтря, лелеки вiдпливли на крилах-веслах, качки прохурчали, сойка майнула рябими крильми, зозуля пронеслась. А ластiвок скiльки! Ось тiльки звiрiв нiяких iз лiсу не видно, але ж звiрi — не птахи, що сп'ялись на крила й пурхнули на клич. А борсуковi збиратися забарно. Лисиця хутчiй прибiгла б, але ж дорога неблизька, та й собак у селi страшно.
— Дiду, вiзьмiть мене з собою на Княжу гору, я ще нiколи там не був!
— Отуди? — дiд Гордiй показує рукою. — До неба?
— Еге, вiзьмiть мене аж до неба.
— Е-е, синашу, до Княжоï гори треба дорости. Дорости отут, на землi. Ти спершу дорости, а я потiм вiзьму.
— Коли ж я доросту, коли? — кричиш у розпачi до всього свiту.
— Скоро доростеш, — каже дiд Гордiй так, наче то бiлий свiт озивається його вустами. — Поглянь на мене: ось я не встиг оглянутись, як уже вирiс. Так i ти не зоглядишся.
Лишенько, невже знову навiдалась дика кiзка, почувши його клич, ген майнули ноги в дубняку, гiлля вiд бiгу ïï схлюпнулось хвилею?
Привидiлося, сонячнi зайчики пустують…
Позбирались жiнки до безумноï Дарки Сторони, мастять ïй хату зсередини i з вулицi, пахне кiнськими кiзяками, з якими розмiшано глину для мастiння, пахне розмiшаною глиною, пахне просяними щiтками, якi безкрилими птахами пурхають у жiночих руках, зостав-ляючи на стiнах мокрi слiди, що хутко протряхають цього сонячного дня, сама хазяйка безумна Дарка Сторона готує для мастильниць обiд, готує надворi, тут у неï лiтня кухня, вогонь через вiдчиненi дверцята плити щось розказує аж десятком золотих язикiв, а ти не вiдходиш вiд жiнок, бо дуже боïшся чорних гиндикiв, що ватагою поставали неподалiк i знай чатують, по-булькуючи булькiтливими голосами, знай стережуть, аби напасти на полум'я твоєï червоноï сорочки, бо, звiсно, завжди кидаються на червоне, а жiнки-мастильницi гомонять, перекидаються крем'яхами слiв, i крем'яхи-слова ïхнi аж наче порскими iскрами iскряться, жiнки-мастильницi, помiж яких i баба Килина, без якоï не обходиться нi весiлля, нi родини, нi звiздини, гомонять про дуплавого дуба, що росте на подвiр'ï, дуплавий дуб зодягнений у зелену сорочку, з якоï стримить костомаччям засохле гiлля, сорочка трiпоче на вiтрi, голуби спiвають-стогнуть у листi, жiнки-мастильницi говорять про Дарку, тiльки в ïхнiй балачцi Дарка зовсiм не стара, як оце нинi коло плити на кухнi лiтнiй своïй, а молода, й коси в неï висять до пояса, гадюками звиваються, й очi в неï такi синi й густi, що синiших i густiших не буває, а староста Засядьвовк походжає перед нею в нових чоботях хромових, якi грають на його ногах, наче то двi гармошки грають, староста Засядьвовк похльостує нагайкою по чоботях, по гармошках своïх, по музицi хромовiй, смальцем намазанiй, в однiй руцi тримає нагайку, а другою хоче обiйняти Дарку, тiльки Дарка йому не дається, випорскує, й коси гадюками випорскують, а староста Засядьвовк говорить, як то любив i любить Дарку й сина Грицька ïхнього любить, нiколи так жiнку й дiтей вiд своєï жiнки не любив, мабуть, наслано, мабуть, наворожено, бо як споконвiкiв водились вiдьми на Княжiй горi, то й не переводяться, бачиш, Дарко, полiцаï з нiмцями вже зняли з коловорота ланцюг, прив'язують Грицька ланцюгом до дуба, хай хоч як смикається, а не вирве дуба з землi, вже руками-ногами не ворухне, а затятий такий, затятiшого свiт не бачив, його другий день мордують, а вiн не признається, таки геройська дитина в тебе вiд мене, але хоч би й як мовчав, а мусить признатись, де ховаються партизани в лiсi, бо сам партизанить, бо знає, було не попадатись у нашi руки, а попався, то кажи, хлопче, а коли ти впертий такий, змусимо матiр заговорити, мати знає, з ким ти водишся i куди бiгаєш до лiсу, комендант Хорст додумався сина мордувати перед матiр'ю, з бiса мудра голова в коменданта Хорста, вкраïнська голова на такi мудрощi нездатна, авжеж, куди вкраïнськiй головi супроти нiмецькоï, то признавайся, Дарко, бо вже твоєму Грицьковi одне вухо для постраху вiдрiзано, бритва гостра, з нiмецькоï сталi, вiд одного вуха не затупиться i вiд другого вуха не затупиться, чуєш, Дарко, можеш врятувати сина, а не хочеш, камiнна в тебе душа й камiнне в тебе серце, тобi дорожчi партизани, чужi люди, а не кров рiдна, таж Грицько вже нiколи не почує дiвчат, ïхнiй дiвоцький клич не западе йому в обтятi вуха, а все ти винувата, Дарко, перед сином своïм винувата й передi мною винувата, бо я ж батько Грицькiв, а мушу чи йти таке бузувiрство й чиню не зi своєï волi, вони й без мене наругу над ним вчинять, як чинять над усiм бiлим свiтом, еге ж, мовчиш, ось Грицько вже без ока, нiмецька сталь скiльки очей скосила, не побачать життя, що для нiмецькоï сталi двоє Грицькових очей, уже не бачить на обоє, вже матерi своєï не бачить, уже свiту не бачить, нiч настала чорна для нього, це ти його ослiпила, бо тобi партизани в лiсi дорожчi вiд рiдного сина, та невже серце твоє не здригнеться, га, та не рвись ти до нього, однаково не пiдступишся, то не я тебе по ногах б'ю нагайкою, то нагайка сама собою сiпається, сама сiче, ще говорити годен Грицько, але мовчить, наче зацiпило, то зараз йому по-справжньому зацiпить, уже не обiзветься, вже тебе матiр'ю не назве, бо чи ти варта називатись матiр'ю, коли звiрi до свого плоду сердечнiшi, та стiй, не рвися, так його вiд катiв не порятуєш, а можеш порятувати, ще можеш, поки нашому синовi не дiстали серце з грудей, щоб показати, щоб мати побачила серце свого сина, ще жоднi-сiнька мати не бачила серце свого сина, а ти побачиш, а ти натiшишся кривавим серцем свого сина, бо тобi, либонь, не терпиться побачити його в руках катiв, бо тобi любiше глянути на серце свого сина, анiж сказати за ту банду, яка не дає дихнути нiмцям, вiд якоï життя немає комендантовi Хорсту, яка й на мене чигає за кожним кущем на Княжiй горi, тож, лютий звiре, дивися на серце свого сина, ще воно живе в кривавих руках, iще воно здригається, й чом