— Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.
— Там полюбились, либонь.
— Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся — людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.
— Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…
— Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…
— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.
— То нiмцi взяли Меланку з дитиною.
— Атож, iз дитиною, — згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.
— I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.
— То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.
— Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.
— Остап iз Меланкою не розписувались, правда?
— Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.
— А є такий закон?
— Якби не водився такий закон, то не розписали б.
— Iз покiйною…
— Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.
— Вiн усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…
Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi — й тi чорнi, битi багровими жилками.
— I не дивiться так на мене, дiдуню, — смiється, — бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.
— Та бачу, що нетутешнiй. — Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. — Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.
— Як ви сказали, дiдуню? — Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скiльки вам рокiв, га?
Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.
— А вашiй бабi? — Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. — Скiльки рокiв вашiй молодицi?
— Молодицi? — й не осмiхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без вiку.
— А внуковi?
— А який у внука може бути вiк? Нiякого.
— То у вас хтось має вiк чи без вiку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: — Може, Княжа гора має вiк?
— Княжа гора? — перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: — Княжа гора без вiку.
— Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, — каже гiсть. — Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк — i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.
Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.
— А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.
Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, — i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.
А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.