— Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капає, — гнiвається баба Килина, — а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почастує, не напоïть нечисту силу?
Дiд Гордiй стоïть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiває:
Мати синонька в дорогу виправляла, Мати синонька зрання научала:
«Не пий, синоньку, першоï повнонькоï, Бо перша повнонька — велика зрадонька.
Вилий, синоньку, коневi на гривоньку».
— Правду казала ота мати, — бубонить баба Килина, — щоб вилив на гривоньку, аж ти такий iрод, що не послухаєшся.
Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей не смiшив серед бiлого дня; баба тру-чає дiда в плечi, за сорочку смикає, та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?
— Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?
— А в добрих людей на весiллi, — кричить дiд голосом, у якому немов чавун кришиться.
— Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?
— Згинь, бабо, згинь, — каже дiд своïй бабi Килинi, що схожа на язичок вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами. — Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими людьми.
— До якоï дзвiницi?.. Таж нема давно тiєï дзвiницi!
— Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!
— Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?
Дiд Гордiй уже веде тебе до криницi на лавку, над якою в'ється гiлля — коси молодих вишень, обiймає хмiльними руками, пiсня його чудна й п'яна: «Товстая в пiч саджала, зубатая зазирала, а чорнявая, сердечная, iз печi виймала», очi його димнi схожi на двох сизих турманiв, що нiяк не зiрвуться в полiт пiднебесний, дiдова рiч скидається на днiпровську повiнь, коли буйна вода несе шмаття криги, корчi, вирванi кущi, зайцiв на стовбурах дерев, уламки човнiв, усяку всячину, й з цiєï мови-повенi до твого слуху раптом долинає голос сича, що важко ухкає вночi на церковнiй дзвiницi, серпокрилий мiсяць висить над самiсiнькою Княжою горою, наче гора й сьогоднi, як завжди, примiряє собi золоту корону, й корона ця ой як личить Княжiй горi, але й сьогоднi вона, розбиваючись на скалки в днiпровськiй течiï, спливає до обрiю, вже скоро потоне в iмлi, що страдницьки блiдне, й у цiй страдницькiй iмлi проступає гранiтний хрест бiля дзвiницi, пiд тим хрестом у старовину поховано першого сiльського батюшку, малий Гордiй iз матiр'ю спинаються до того хреста крутою стежкою, а стежка вислизає з-пiд ïхнiх босих нiг, вони хапаються руками за траву, а росяна трава порскає мiж пальцiв, наче шовк-дим, а в ïхнiх вухах дзвенить дзвiн у причiлкову шибку, i крик у ïхнiх вухах ширяє шулiкою, церковний сторож б'ється в хату: «а йдiть-но хутчiй до дзвiницi, годувальник ваш забарився бiля дзвiницi, ото й до хати нема», вже видерлися стежкою вгору, здолали церковну огорожу, вже бiля дзвiницi, вже хрест сiрiє на батюшчинiй могилi, наче гранiтна й острашлива квiтка розпачу людського, гранiтна квiтка скорботноï єдностi людини зi свiтом посейбiчним та свiтом потойбiчним, а на цьому хрестi розiп'ято ïхнього батька-годувальника, який ще вчора зранку з такими самими бiдаками подався дiлити реманент на панськiй економiï, i ось куди пролягла його дорога з економiï, хто ж це з панських посiпак розiп'яв його на хрестi, шию пов'язавши батьковi заморським шовком, що сизими струменями хлюпоче на вiтерцi, й руки йому так само шовком прив'язавши, й нiженьки шовком докупи спутавши, це ж нiколи батько ïхнiй не ходив у заморських шовках, а тепер ось як високо пiшов у шовках панських, як вони вдвох з матiр'ю той хрест важкий вергали, з могили батюшчиноï вириваючи, а хрест не пiддавався, наче батюшка з могили не вiддавав хреста, обома руками тримаючись, а таки вирвали хрест iз чiпких батюшчиних рук, таки виважили з землi, припали грудьми до грудей батька-годувальника, а серце не б'ється, припали вустами до вуст батькових, а вуста не дихають, заглянули очима своïми в очi батька-годувальника, а очi батьковi не бачать, уже сизою росою покрилось батькове лице, й роса сиза на батьковому лицi наче барвiнковою синню береться, наче батькове лице свiтає стиха, бо вже й у селi свiтає, з-за Княжоï гори прибуває цiлющого свiтла, та не може досвiтнє цiлюще свiтло воскресити батька, i, розiп'ятого на хрестi, понесли його вiд дзвiницi, бо й люди наспiли на помiч, спустились вiд церкви на шлях, тут 'i сонечко проснулось, а лежить батько на хрестi, наче живий, здається, зведеться ось-ось, щоб покарати губителiв своïх, а село вже прокинулось — i йдуть та йдуть за батьком до самоï хати, цiле море людське зiбралось бiля хати, поклали хрест пiд яблунi, саме яблунi вiдцвiтали, й цвiт яблуневий капає на батькове лице, наче яблунi плачуть, ох, дитино моя, а матiр вiд батька вiдiрвати не можуть, вона сама пнеться на хрест, i мене вiдiрвати вiд батька не можуть, i я з матiр'ю пнуся на батькiв хрест, ох, внуку, суботонька — то збiрний день, недiлонька — то весiльний день, скiльки там часу минуло по батьковiй гибелi, я на островi посеред Днiпра пасу з хлопцями череду, аж дивимось iз острова на берег — i очам не вiримо, бо й як ти очам повiриш, коли попiд кручами там верхи на конi хтось ïде, ми скочили на ноги, дивимось на коня й на верхiвця дивимось, бо достеменно мiй батько покiйний на конi ïде, позацiплювало нам, бо як же це вiн iз могили пiдвiвся, як же це вiн воскрес, коли на хрестi розiп'ято, коли всiм селом поховано, коли вже його губителям наша рiдня вiддячила, а вiн ïде верхи на конi пiд яворами, ох, внучку мiй, у вiвторок пиймо горiлку, у середу покотимо бочку, а в четвер додомочку, невже мана привидiлась, але ж не мана, бо й хлопцi бачать, тодi я з острова шубовсь у Днiпро, пливу, а течiя назад зносить, пливу, а течiя збиває, до батька не хоче пустити, ну, то я таки пливу, рiчку руками рву на шмаття, наче ворога шматую, бо ж батько геть вiд'ïжджає на конi, ось-ось за кручами пропаде, а, мабуть, неспроста навiдувався на цей свiт, хотiв здибатися з нами, тiльки не бачить мене зараз, пропаде за кручами — й не зобачимось бiльше нiколи на вiку, таки доплив, бiжу берегом, хочу кричати, а голосу нема, тiльки зiпаю, ген-ген виднiє батько на конi, спинився на пiщанiй косi, кiнь воду п'є, грива в Днiпрi купається, я передихнути не годен, серце в горлi стало, я б ноги поклав на плечi, аби так швидше, а кiнь, либонь, притомився, п'є воду, вже добiгаю, голосу нема, та я таки крикнув, батько обернувся, всмiхається так, що душi живоï нема, я теж смiюся, руки простягаю, в рiчку падаю, стаю на колiна, тiльки ось батько наче не своïм обличчям усмiхається, якесь не батькове обличчя в батька, ну, думаю, це пiсля страшноï розлуки, це в нього на тому свiтi лице одмiнилося, струпiшало й почорнiло, губи запали, волосся пiд картузом вигорiло, на тому свiтi хiба таке ще трапляється, й озвався батько голосом до мене якимсь не батьковим, плюсклим, але ж i голоси, мабуть, плюскнуть на тому свiтi, зводься, каже, з колiн, чого став на колiна, мовби молишся на мене, каже, викапаний ти батько, i батько твiй змалечку такий самий на виду був, i тодi вдарило мене щось у душу, сльози снопами з очей бризнули, бо хоч i в батьковому одязi, бо хоч i в батьковому картузi, та на конi зовсiм не батько, а його дядько Шаргало, що й цигана одурить, так любив коней, так пiснi та молодиць любив, його потiм за конокрадство й порiшили, що i слiду не знайшли, вставай з колiн, каже, я не батько твiй, лиш у святковому батьковому одязi, твоя мати вiддала менi святковий батькiв одяг, то я й зодягнувся, оце вiд удовицi ïду з сусiднього села, та вставай iз колiн, каже, чого такий страшний, лиця на тобi нема, боронь мати божа, щоб я ще тобi трапився в батьковому одязi, i давай iз себе здирати все батькове, а я на колiнах стою в Днiпрi, ох, внучку, радiсть моя, та хiба дурна баба Килина втямить, нащо я ту чарку випив, ну, випив у людей на весiллi, та я не п'яний i розумом не дурний, та здалось ниньки, що знов удосвiта несемо батька на хрестi вiд дзвiницi, що знов пливу до батька через Днiпро — й виплисти не годен, а батько берегом на конi ïде, ох, внучку, тобi, мати, не журитися, тобi, мати, веселитися, йде донька за чорнявого, за молодчика та за бравого, вже старе назад та не вернеться…