— Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд мене?.. Це ж тiï ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв… А ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.
Шарудiло опале листя, а лiсова гущавiнь Княжоï гори мовчала грiзно, мовби до пори до часу тамувала невимовний бiль у грудях.
— Де ж твоя кохана голiвонька, Семене?.. А ми ж побратись мали за тиждень цiєï осенi, таке в нас весiлля, такi в нас пiснi…
Ой на горi полуцвiтки процвiтають, Усю гору кам'яницю устилають…
— Таки знайду твою голiвоньку, з голiвонькою весiлля справлю…
Ой, той журливий похiд через Княжу гору судився, мабуть, тiльки Онисi Гайдаржi з твого села, бiльше нiкому не судився.
I як тiльки вона здолала тодi морок ночi на Княжiй горi?..
З тих пiр де тiльки не шукала, де тiльки не видивляла голiвоньку свого судженого — в полях i байраках, у шелюгах коло Днiпра, в лугах весняних, у зимових заметах, у лiсових хащах на Княжiй горi! Отак все життя шукала й ще збирається сто лiт прожити, аби знайти, аби весiлля справити iз коханою голiвонькою, а коли Онися весiлля справить iз коханою голiвонькою свого судженого, тодi й переставлятись можна.
Ось тiльки очi плачуть, сльозяться весь час, а якби очi. не плакали, якби не сльозилися, то вже б i знайшла, десь та голiвонька чекає не дочекається на стару дiвчину Онисю…
Ось твiй ïде, Розмай-коса, Потеряй-краса, Горiховий цвiт, Що зав'язав свiт…
Якогось лiтнього дня вiтрець iз Княжоï гори долинає до хати, пестить твоï щоки, куйовдить ласкавою долонею й так розкостриченого чуба ьа головi, бере тебе за руку — й веде. Долаєш городьбу, вже ти на кам'янистiй стежцi, яку рушником простелена мiж бузини, гаптованоï гронами недоспiлих ягiд, уже за бузиною — горiшина й терен кущаться, уже глiд i калина тут хороводять, уже дикi черешнi i дикi яблунi, й чим тут тiльки не пахне! Пахощi густiшають, дурманять, забивають памороки, й душа вiд них завмирає, п'янiє, хмелiє, i хочеться затиснути пальцями носа, доб не запаморочило. Помiж розлогого гiлля перелiтають пташки, i в хащах птахи наче iнакшi, нiж у селi, а барвистi пера на крилах i на грудях такi, що бiльш нiде й не побачиш, i музика ïхнього щебету така, що нiде й не почуєш. Обертаєшся з петлястоï стежки назад — ген вдднiє в долинi i в яру бiле село, хати пливуть вiтрильниками помiж тополь i верб, ген школа блискає вiкнами а бiля школи вервечаться дiти у якiйсь грi. Але вiтрець пiдганяє тебе, й тут, вище, вiн уже не вiтрець, а вiтер, вiн подужчав, та, либонь, iще дужчий там, ген угорi, куди веде стежка, куди кортить дiстатись, щоб нарештi таки здибатися з вiтром iз Княжоï гори, з тим вiтзом, про який казала мати. Стежка в'ється попiд крутим схилом, у дубах та грабах, в'ється понад урвищем, яке дедалi глибшає, западає в пiвморок, який густiшає иа днi урвища, й коли на схилi лунає передзвiн птахiв, тз з глухоманi урвища лиш чуються шерехи-зiтхання, наче там зiтхають чиïсь заблуканi душi. Й далi бiльше денне свiтло обертається на якусь зелену плямисту темряву, що затоплює урвище й лiс на схилi гори, небо за верхами дерев озивається громом, що гуде далеким басовитим джмелем, першi краплi розбиваються об густе листя, потiм бiльшi краплi твердими горiшками провалюються крiзь листя, — й раптом рясна злива рушиться на землю. Ген тисячолiтнiй дуб над стежкою сiрiє в стовбурi дуплавиною завбiльшки в людський зрiст, i ти притьмом ховаєшся вiд грози в затишнiй дуплавинi, виглядаючи меткоокою бiлкою в свiт бурi, яка ще не осатанiла, та скоро осатанiє, бо вже не ллє, а перiщить, бо вже грiм навiть не iрже в небесах, а реве табуном схарапуджених коней, бо блискавки пропалюють у небесах страшнi розверстi яри, i з тих розверстих небесних ярiв падає додолу хвилями мертве свiтло, яке щойно було буйним, ревучим, несамовитим. Бризки залiтають у дуплавину, яка прихистила в бурю, й тобi здається, що зрiсся з дубом, i, чуючи шелест i сплески його гiлля, бачиш самого себе дубом, що росте з землi в небо, що ось зараз стоïть грудьми проти бурi, змагаючи блискавки й грiм! Твоє корiння дужими потоками проллялось у земну твердь, ти чуєш Княжу гору через крону, кореневища, через цю чутливу крону-кореневище ти заглядаєш у морок гори, який тобi близький i не страшний, як не страшна й та мокра пташка, котра з виру грози вже мало не влетiла в дуплавину, та в останню хвилину своïми порскими очима наче аж ударилась об пахкий жар твоïх очей, — й знову ринула у вир грози; як не страшний тобi й той слизький вуж, який ген-ген помiж кущiв малини переповз по стежцi, наче то грубий сирицевий батiг позвивався, як не страшний тобi отой шелест-виляск у заростях, наче там iз чотирьох ратиць раптом зiрвалася-скочила якась звiрина та й гайнула в гущавiнь лiсу i в гущавiнь грози. Бо й справдi, чого боятись, коли ти обернувся на дуба, що росте з землi у небо, єднаючи землю та небо корiнням та гiллям, стовбуром, руками й ногами, передзвоном серця i шелестом листя, зеленою пiснею зодягнених у капелюшки жолудiв i краплистою пiснею, що проросла з уст, що невiдомо де й закiнчилась — чи в твоïй душi, чи в душi дуба, якi немов стали однiєю душею, а вона ж бо ще й є душею Княжоï гори!.. Зрештою, полум'я грози пригасає, блискавки вимерхли, й тiльки лиш грiм озивається звiдти, з вершини, до якоï ти не дiстався, грiм наче посварюється за твою втечу з хати, що ти намислив зустрiтися з вiтром, грiм наче застерiгає на майбутнє вiд таких походiв на Княжу гору. Вилазиш iз дуплавини — й наче роздвоюєшся, переставши вiдчувати на собi i в собi могутнього дуба, i, либонь, так само дуб жалiє за тобою, ген як сумно перебалакується листям, що ти вiддаляєшся, спускаючись мокрою стежкою назад у село, й дуб услiд за тобою простягає гiлля, наче хоче затримати й вернути в родиннi обiйми, у шелест ïхнiй.