А перед тим, ще 14 листопада, тобто того дня, коли переконався у власній перемозі, Ян Казимир вислав до Хмельницького свого секретаря Якуба Смяровського з повідомленням про свою готовність прийняти всі висунуті гетьманом вимоги. Скликана 19 листопада гетьманом старшинська, а згодом загальна рада, або Чорна, висловилася за припинення облоги Замостя, визнання влади Яна Казимира та повернення на Подніпров'я.
Менше одностайності серед старшини було в питанні щодо долі опанованих козаками західноукраїнських територій. Частина козацьких старшин, зокрема полковники Максим Кривоніс та Петро Головацький, виступали за закріплення цього регіону за Військом Запорозьким. Натомість Хмельницький і його однодумці, зважаючи на стомленість війська, вважали за необхідне вивести його на Наддніпрянщину.
Згодом історики, як українські, так і зарубіжні, будуть запекло сперечатися з приводу доцільності такого кроку, нерідко закидаючи Хмельницькому в цьому випадку політичну недалекозорість і навіть «дурість» та називаючи рішення про відхід із Галичини чи не найбільшою політичною помилкою гетьмана. Мабуть, найбільш ефектно з цього приводу висловився Михайло Грушевський, котрий був переконаний в тому, що в разі продовження наступу на Варшаву Богдан «розігнав би польську шляхту на чотири вітри». Проте, вочевидь, мають рацію ті дослідники, котрі резонно запитують — а чи були в Хмельницького шанси закріпитись у Галичині? І чи були резони вести в переддень зими знесилену армію до Вісли? І головне, чи існували можливості при цьому вберегтися від перемоги, яка мала всі передумови стати для Війська Запорозького пірровою?
«Мойсей Руський, спаситель, освободитель і визволитель народу з лядської неволі»
Вдовольнившись обіцянками новообраного короля Яна II Казимира виконати справедливі козацькі вимоги та повернути Війську Запорозькому належні йому стародавні права і вольності, Богдан Хмельницький згорнув облогу Замостя та через Сокаль, Дубно, Острог і Житомир повів козацьке військо на Подніпров'я, до Києва. Під час маршу козаків аж до Паволочі супроводжував спеціальний королівський посол Станіслав Холдаковський, котрий з неприхованою радістю інформував коронних достойників, що тут, на західних кордонах Київського воєводства, у районі Білопілля, козацький гетьман більшу частину війська розпустив, а з частиною попрямував до Києва, аби вже звідти відправити втомлених тривалим походом вояків на зимові квартири. Особливе захоплення в посла викликали дії Хмельницького, спрямовані на заспокоєння ситуації в Україні: «...універсали свої по всій Україні розіслав, щоб усюди селяни панам своїм усякий послух і підданство виявляли». Практично одночасно з вождем повсталого люду звернувся з універсалом до підданих і Ян II Казимир. Суть королівського послання зводилася до такої давно очікуваної обивателями республіки тези: козацька війна закінчилась!
Для того аби поставити крапку в цьому кривавому конфлікті, король — як і було домовлено з Хмельницьким раніше — затвердив склад комісії, яка мала негайно вирушити в Україну та виробити умови тривалого миру. Згідно з побажанням козацького керівництва, комісію очолив лідер православного табору в середовищі коронної еліти брацлавський воєвода Адам Кисіль, котрий перед тим уже неодноразово демонстрував прагнення вирішити конфлікт політичними засобами.
Зважаючи на миролюбність заяв козацького гетьмана, що прозвучали на переговорах з представниками Яна Казимира під Замостям, здавалося, що для Кисіля та його товаришів виконати поставлене перед ними новообраним королем і підтримане сеймом завдання з приведення козаків до послуху буде не так уже й важко. Проте за той час, поки посольство вибиралось у дорогу з Варшави до Києва (а саме тут король і його радники воліли бачити місце майбутніх таких важливих для спокою Речі Посполитої перемовин), у давній князівській столиці Русі відбулися події, що зробили місію православного магната до козаків практично нездійсненою.
У неділю 27 грудня (за старим стилем) 1648 р. Богдан Хмельницький на чолі ескорту з двохсот козацьких старшин і вибраних козаків вступає до Києва. До давньої княжої столиці Русі козацький зверхник в'їжджав як тріумфатор — через браму Золотих Воріт. Там його урочисто зустрічали городяни, представники православного духівництва, студенти Києво-Могилянського колегіуму. На зустріч козакам у супроводі тисячі вершників виїхали Київський митрополит Сильвестр (Косов) та Єрусалимський патріарх Паїсій.
Київ вітав Хмельницького передзвоном в церквах, гарматними пострілами на замку та декламаціями написаних на його честь київськими спудеями віршів, у яких гетьман проголошувався «Мойсеєм Руським», «спасителем, освободителем і визволителем народу з лядської неволі». За спостереженням православного шляхтича Йоахіма Єрлича, котрий переховувався в Києві від жахів козацького повстання, а тому аж ніяк не симпатизував Богдану, кияни раділи зустрічі з гетьманом у десять разів більше, «ніж будь-якому своєму воєводі».
У Києві гетьман мав зустрічі з митрополитом Київським Сильвестром і патріархом Єрусалимським Паїсієм. Особливо плідним було спілкування зі східним архієреєм. Прагнучи зміцнити позиції православної церкви, Паїсій надзвичайно високо оцінював боротьбу Хмельницького з її ворогами, наштовхував на думку щодо необхідності побудови православного князівства. Гетьману, вочевидь, надзвичайно лестило, що східний патріарх порівнював його з імператором Костянтином, захисником християнства, називав «князем Руським». На честь дня народження Хмельницького того ж 27 грудня патріарх провів урочисте богослужіння в Святій Софії Київській, під час якого Богдану було відпущено не лише всі наявні на той час гріхи, а й гріхи майбутні. Така процедура, зауважимо, була необхідним елементом коронації європейських володарів. І можемо висловити припущення, патріарх вдався до неї з неприхованим політичним підтекстом. Не даремно ж Україною, як власне й Польщею, поширювалися чутки, що Паїсій привіз до Києва й митру, аби нею коронувати Хмельницького на Руське князівство.
Крім важливих політичних акцій, які суттєво піднімали статус Богдана Хмельницького як вождя «козацької нації» та всього православного люду Русі, патріарх Паїсій неабияк прислужився гетьману і в його особистій справі — одруженні з Мотроною Чаплинською, або Геленою Прекрасною — як полюбляли називати її польські історики романтичної доби, приписуючи цій таємничій жінці провину за вибух найпотужнішої в історії Речі Посполитої козацької війни. На той час дружина чигиринського підстарости уже господарювала на хуторі Хмельницького в Суботові, оскільки пошлюблений з нею Даніель Чаплинський, довідавшись про вибух козацької війни під проводом свого особистого ворога, спішно залишив Наддніпрянщину. Відтак Богдану не довелось докладати великих зусиль, аби привести Мотрону у свій дім. Але, назвавши степову красуню своєю дружиною, всесильний козацький гетьман не міг залагодити моральні й правові аспекти свого шлюбу, оскільки митрополит Сильвестр цілком резонно при живому Чаплинському відмовлявся анулювати попередній шлюб Мотрони. Єрусалимський же патріарх, усвідомлюючи велич політичних і конфесійних задач, які мав вирішити козацький гетьман, поблажливо поставився до таких «недоречностей». Владика обвінчав Мотрону з Богданом — через заступників, бо Мотрона на той час перебувала на Чигиринщині; без розірвання попереднього шлюбу; без сповіді нареченої.
Із пізнішої промови Хмельницького стає очевидним, що під час розмови з патріархом обговорювалися й перспективи продовження війни з «ляхами». Гетьман, зокрема, стверджував, що Паїсій наказав йому «винищити ляхів». Отож, звертаючись до представників польського короля, Богдан риторично запитував: «Як же мені його не слухати, такого великого нашого старшого, голови нашої та гостя любого?»
Звичайно ж, було б перебільшенням приписувати патріархові Паїсію авторство плану відриву України від Корони Польської та розбудови керівництвом Війська Запорозького власного «панства», власної «речі посполитої». Проте й заперечувати той факт, що під впливом розмов з вищим православним ієрархом — звичайно ж, на тлі тих грандіозних перемог, які повсталі козаки здобули впродовж року, — у Богдана й визрів задум, якому судилося й стати на багато років вперед визначальним чинником історії розвитку Центрально-Східної Європи, також немає підстав.